Подаруй мені надію Книга 1

Розділ 13 "Перевтілення"

Виявляється, що з салону краси нас має забрати Каміль і вже усі разом ми поїдемо на цей світський вечір. Коли Кіра повідомляє мені цю інформацію, стає шалено ніяково. Здається, наче виріз на грудях надто відвертий, як і макіяж сильно яскравий. Хвилююся так, наче Камілю дійсно буде цікаво розглядати мій новий вигляд. 

Довго стою перед дзеркалом, коли всі приготування закінчуються, і практично не впізнаю у відображені себе. Макіяж робить мене значно яскравішою, а обличчя більше не бліде. Сукня так взагалі гарно сидить на талії й спадає донизу шовковими хвилями. Виріз з одного боку оголює мою ногу в туфлях на високих підборах. Напевно, мені варто погодитися з Кірою, що ніхто і не подумає, що я не з їхнього світу. 

- Каміль тут! - Кіра зупиняється поруч зі мною й у світлій сукні виглядає дуже мило. 

Почувши ім’я її брата, одразу пришвидшується серцебиття і долоні пітніють. Хочеться вірити, що Камілю сподобається мій новий образ, хоча й розумію, що не варто взагалі думати про подібне. Навіть знаючи, що Аліна не його наречена, я точно не маю права претендувати на щось. 

Кіра першою залишає салон, а я ще переминаюся з ноги на ногу в коридорі. Через вікно бачу, як Каміль виходить з автомобіля. Виглядає хлопець просто неймовірно - у чорних штанах і білому піджаку. Він усміхається Кірі та демонструє великий палець. 

Ну а я кілька разів вдихаю і видихаю, а тоді підхоплюю низ сукні й також виходжу з салону на вулицю. 

- А де Лія? - Каміль поки що не дивиться у мій бік і не бачить, що я у нього за спиною. Кіра тільки усміхається і киває, щоб братик повернувся. 

Здається, ці кілька секунд навіть не дихаю. Стою, наче вкопана, і спостерігаю за тим, як Каміль повертає голову, і як піднімаються вгору його брови, поки розглядає мене. Повільно так, розглядаючи голу ногу і виріз на грудях. Коли ж його погляд торкається мого обличчя, відчуваю, як сильно воно зараз горить. 

- Лія красуня, правда? - наче навмисне підливає олії у вогонь Кіра. Знаю, що робить це не навмисне, але мені від цього не легше. 

- Правда, - коротко відповідає Каміль, і я бачу ледь помітну усмішку у нього на обличчі. А тоді він подає мені руку, яку я одразу приймаю. Вкладаю свою долоню у його і роблю крок назустріч. Зараз ми практично на одному рівні завдяки підборам, і чомусь не можу відвести погляду від його очей, таких гарних і глибоких. 

- То ми їдемо чи ні? - голос Кіри повертає мене в реальність, і Каміля також. Він проводить мене до автомобіля і відчиняє задні дверцята. Радію, що не доведеться сидіти поруч з ним. Тільки от щастя моє триває до того моменту, коли він сідає за кермо і його погляд знаходить мій через дзеркало заднього виду. 

Я не знаю, як пояснити все те, що зараз відбувається між нами. Видно ж, що Каміль зацікавлений мною, а може, це просто я сама щось собі накручую? 

Їдемо мовчки. Поки Кіра раз за разом перемикає музику на магнітофоні, я розглядаю дерева за вікном і продовжую відчувати на собі погляд Каміля. Згодом дізнаюся, що вечір відбудеться за містом у величезному комплексі. Лише при в’їзді помічаю довгу чергу з дорогих автомобілів, і стає дико страшно. 

А що, коли мене одразу впізнають? Що, коли насміхатися будуть? 

Розумію, що ці думки трохи ідіотські, але викинути їх з голови не так то і просто. 

Коли автомобіль зупиняється біля сходів, Каміль першим виходить на вулицю і спочатку відчиняє двері для Кіри, а тоді й для мене. Знову подає свою руку, котру я одразу приймаю. 

Опинившись на вулиці, зацікавлено озираюся навколо і, коли бачу, як Каміль подає мені свій лікоть, одразу ж хапаюся за нього. Кіра робить те ж саме, тільки з іншого боку. Ось так і йдемо до входу, утрьох. 

Коли ж переступаємо поріг просто-таки велетенського залу, у мене подих перехоплює. Ніколи не була в подібних місцях і навряд чи ще коли-небудь буду. Ми зупиняємося трохи поодаль від гостей, і мені доводиться відпустити хлопця, хоча зовсім цього не хочу. 

- Треба з батьками привітатись, - Каміль дивиться кудись у зал, а я не можу знайти серед великої кількості людей тих, хто є батьком і матір’ю цих двох. 

- Ходімо, Ліє. Познайомлю вас! - тепер вже Кіра бере мене за руку і веде за собою поміж інших гостей практично в центр зали. 

Наблизившись, одразу помічаю батька Кіри та Каміля. Він високий блондин зі світлими очима. Каміль потискає йому руку і цілує в щоку високу та струнку рудоволосу жінку в розкішній сукні зеленого кольору. 

- Мамо, познайомся з моєю подругою! Це Лія! - Кіра також цілує жінку і виводить на перший план мене. Одразу помічаю на собі її прискіпливий погляд, і складається враження, наче вона наскрізь мене бачить. Неприємний холодок проходить тілом, і не дарма… 

- Яке гарне ім’я! - стримано відповідає мама Кіри. - А я Дарина. 

Вона подає мені свою руку з довгими нігтями, і я обережно її потискаю. Видихати не поспішаю, тому що є ще батько. 

- Мене звати Едуард Вікторович, - говорить прохолодно. - Як твоє прізвище, Ліє? Я знайомий з твоїми батьками? 

- Не знайомий, батьку, - несподівано втручається Каміль, і я дуже вдячна йому за це. - Лія зовсім недавно в нашому місті, але я впевнений, що скоро ти сам все дізнаєшся. 

Кіра також напружено усміхається, а тоді бере мене за руку і відводить трохи далі від своїх батьків. Принаймні тепер я розумію, чому між ними немає теплих стосунків. Татко хоче, щоб донька дружила тільки з собі подібними, а мама так взагалі дивиться на всіх звисока. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше