Подаруй мені надію Книга 1

Глава 15 "Наші зізнання"

Дорога назад минає у цілковитому мовчанні. Залишаємо це свято, тому що веселитися немає причин. Кіра практично плаче і не хоче розмовляти, а Каміль міцно стискає пальцями кермо і дивиться тільки перед собою. 

Мені так шкода Кіру, що словами не переказати, але я не можу ніяк їй допомогти. Єдиний вихід - відмовитися від статків і просто втекти. Тільки от не думаю, що Кірі вистачить сміливості це зробити. 

- Я в душ і спати, - говорить дівчина, тільки-но переступаємо поріг квартири. Не встигаю туфлі зняти, а вона вже зникає за дверима ванної кімнати. 

- І що тепер робити? - повертаюся обличчям до Каміля, котрий стоїть біля дверей, склавши руки на грудях. Він не зводить погляду з мене, але про що думає зараз - не знаю. 

- Повір, я намагався переконати батька, але у цьому немає сенсу. Йому вигідний цей шлюб, тому інакше не буде, - стримано відповідає Каміль. - Є ще варіант, що Кіра відмовиться, але тоді батько позбавить її усього. 

- Виходить, тебе чекає така ж доля? Щойно з’явиться гідна особа, ти одружишся з нею? - питаю це, а на душі так неприємно від власних слів. Невже Каміль також боїться втратити прихильність батька і тому зробить все, як той скаже? 

- Не впевнений, - несподівано хлопець робить крок назустріч і зупиняється надто близько. Без туфель я заледве дістаю йому до підборіддя, але від того почуваюся зовсім маленькою та незахищеною. - Я хочу бути хорошим сином для свого батька, Ліє. Та є деякі власні принципи, через які я не готовий переступити. 

- І що це за принципи? - погляд Каміля діє на мене як магніт. Я готова дивитися в його гарні очі цілу вічність, лиш би він дивився на мене так тепло. 

- Я хочу прожити життя з коханою людиною, - відповідає впевнено. - Саме тому мені сильно болить за сестру. Я не хочу, щоб вона страждала, але нічого не можу зробити, щоб допомогти. 

Зізнання Каміля сильно чіпляє за душу. Впевнена, що він говорить щиро, тому що в очах все видно. А вони у нього такі чисті і яскраві. 

Не знаю, що керує мною в цей момент, але підтримати його хочеться дуже сильно. Саме тому доволі невпевнено кладу свої руки йому на плечі й торкаюся пальчиками шиї. Проводжу подушечками шкірою і відчуваю, як Каміль різко напружується. 

Ніхто з нас нічого не говорить, але зараз нам не потрібні слова. Погляд хлопця торкається моїх губ, і я одразу розумію, про що він думає. Ми одночасно тягнемося за поцілунком, і нам обом байдуже, що нас може побачити Кіра. 

Я плавлюсь під його гарячими долонями, що огортають мою талію, і метелики в животі дарують відчуття шаленої легкості. Цього разу Каміль нікуди не поспішає, і ми обоє наче розтягуємо задоволення. 

Я все ще не вірю, що все це насправді. Навіть якщо це сон, я не хочу прокидатися. Тут, поряд з цим хлопцем, мені так добре.

- Ти так і не відповіла, Ліє, - Каміль дивиться мені в очі й не поспішає відпускати. Знаю, що він хоче знати, тому відповідаю без затримки. 

- Ти подобаєшся мені, - шепочу і швидко продовжую. - Знаю, що ми не можемо бути разом, адже наші реальності не перетинаються. І, можливо, я не подобаюся тобі… 

Каміль зупиняє мої розмиті пояснення черговим поцілунком. Здається, такі дії кращі будь-яких слів, тільки не знаю, що він скаже після них. І чи скаже щось взагалі. 

- Ти подобаєшся мені, Ліє, - каже тихо, виводячи узори подушечками пальців по моїй шиї. - Не варто думати про різницю між нами. Повір, ти набагато краща за мене. В тисячу разів. За нас усіх краща. Мабуть, саме це і зачаровує мене. 

Нічого собі зізнання! Виходить, Каміль також щось до мене відчуває! Хочеться широко усміхнутися, але десь у квартирі гримають двері й мені доводиться відступити від хлопця.  

- Мені треба переодягнутися, - вказую на сукню.

- Давай, - Каміль усміхається, а я підхоплюю сукню і прямую в кімнату. Кіра якраз розчісує волосся і мовчки спостерігає за тим, як я дістаю з сумки свої речі. 

Поки миюсь в душі, кілька разів торкаюся пальцями губ і все ще не можу повірити, що ми з Камілем цілувалися. Почуваюся щасливою, і єдине, що не дає насолодитися цим відчуттям сповна - це хвилювання за Кіру. 

Я не знаю, якими тепер будуть стосунки з Камілем і як ми будемо жити на одній території. Він нічого не пояснює, а я боюсь запитувати. Тому вирішую просто пливти за течією і готуюсь до будь-якого розвитку подій. Як хорошого, так і поганого. 

Коли виходжу у вітальню, бачу Каміля там. Навіть не дивуюся, що у нього в руках планшет. Схоже, знову зібрався працювати. 

- Допомога потрібна? - питаю, сідаючи поруч і підбираючи під себе ноги. 

- Залежно в чому, - лукаво усміхається, а у мене мурашки тілом від його голосу та погляду. 

- У роботі, - хмикаю і, набравшись сміливості, сама забираю у нього з рук планшет. Швидко пробігаюся очима по плану будівництва і знову знаходжу деякі неточності. Не втримавшись, повідомляю про них Камілю. 

- Ти неймовірна, Ліє, - він усміхається, вислухавши усе, а тоді несподівано перехоплює мене за талію і саджає до себе на коліна. Сам хлопець також встиг переодягнутися у домашні штани та футболку. Такий стиль його одягу мені також дуже подобається. 

- Що ти робиш? - його рука погладжує мою голу ногу, адже короткі шорти відкривають йому багато простору для дій. Шкіра вкривається сиротами, і доводиться хапатися за плечі хлопця, як за рятівне кільце. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше