Розділ 26 "Одне ціле"

Ми проходимо в дім, і моє хвилювання з кожною секундою все росте й росте. Коли до нас виходить батько Каміля, я отримую від нього ще один холодний погляд. Важко тримати себе в руках, але я намагаюся. Заради хлопця, який вірить у мене. 

- Добрий вечір! - вдається навіть усміхнутися. 

- Добрий вечір! - відповідає голова сімейства. - Минулого разу ми навіть не познайомилися нормально, Ліє. Мене звати Едуард Вікторович, а мою дружину - Яна. 

- Дуже приємно! - відповідаю. 

- Пройдімо у зал. Вечеря вже на столі, - говорить мама Каміля, і ми всі йдемо за нею. 

Вона не перебільшує, коли говорить про зал. Величезна кімната з довгим столом, за яким, швидше за все, часто збираються гості цього сімейства. Каміль відсуває для мене стілець, і я сідаю якраз навпроти Яни. На столі дуже багато різноманітних страв, але проблема в тому, що я навряд чи зможу їсти під прямими поглядами цих людей. 

Каміль наливає мені в келих вина, але я не хочу його пити. Треба, щоб свідомість була світлою, інакше можна зробити якусь дурницю. Видно ж, що батьки Каміля тільки цього і чекають. 

- Отже, у вас все серйозно? - Едуард Вікторович підіймає свій келих, і його холодний погляд важко витримати, але я намагаюся. 

- Звісно, батьку. Ми живемо разом, - Каміль кладе свою руку мені на плече, і в цей момент його мама хмурить ідеальні брови. - Все дійсно дуже серйозно. 

Роблю лише ковток вина і ставлю келих на стіл. Та якщо я думала, що на цьому допит закінчиться, то сильно помилялася. 

- Ліє, ти навчаєшся разом з Кірою? - питає Яна. - Як тобі вдалося вступити у такий престижний університет? 

- Я на державній формі навчання, - стримано відповідаю. - І ще я люблю професію, яку обрала, тому навчання дається мені легко. 

- А де твої батьки? - підключається Едуард Вікторович. 

- Батька я не знаю, а мама… - щось зовсім мені не хочеться розповідати їм всі останні новини. Не думаю, що вони будуть щасливі дізнатися, що мама моя алкоголічка.

- Мама Лії зараз у лікарні. У неї проблеми зі здоров'ям, - втручається Каміль. - Мамо, тату, може, ми поїмо нарешті? Досить цих запитань! Ми з Лією кохаємо одне одного. Це все, що вам треба знати! 

Якщо Каміль думав, що подібна заява якось розрядить обстановку, то сильно помилявся. Його мама так міцно обхопила руками столові прилади, що пальці побіліли, а батько нахмурив густі брови. На щастя, запитання таки зупинилися на деякий час. Мені вдалося скуштувати салат і рибу, але це все, на що мене вистачило. 

- Мені треба в туалет, - шепочу на вухо Камілю через деякий час. 

Він пояснює мені дорогу, і, вибачившись перед його батьками, залишаю зал. У довгому коридорі вдається перевести подих. Тільки зараз відчуваю, скільки сил забрала у мене ця зустріч. Та найгірше те, що нічого не змінилося. Ці люди ніколи не приймуть мене у свою родину, і Камілю таки доведеться робити вибір, як це зробила Кіра. 

Вмиваю червоне обличчя холодною водою і розумію, що треба повертатися. Хочеться додому до Каміля, де ми будемо тільки удвох і зникне це відчуття приреченості. 

Коли ж наближаюся до залу, доводиться зупинитися, тому що там щось відбувається. А саме обговорюють мою персону. 

- Сину, ти розчаровуєш мене! - гиркає Едуард Вікторович. - Ця дівчина не рівня тобі!

- Хіба не бачиш, що вона просто полює на твої гроші?! - додає його мама. У мене від таких заяв подих перехоплює і хочеться просто піти геть. 

- Мамо, Лія не така! - заперечує Каміль. - Коли ви пізнаєте її краще… 

- Я не хочу бачити її в нашому домі! - категорично заявляє Яна. - І поруч з тобою також! Як ти міг проміняти Аліночку на цю… 

- Мамо! - здається, Камілю також вривається терпець. Він кричить так голосно, що навіть я від несподіванки підстрибую на місці. - Досить ображати Лію! Думаю, нам краще піти! 

Чую, як він відсуває стілець і підводиться на ноги, саме тому вдаю, що нічого не чула, і, натягнувши на обличчя усмішку, повертаюся в зал. 

- Що таке? - питаю у хлопця, коли він наближається. 

- Нам час, маленька, - бере мене за руку і швидко веде в бік виходу. 

Його батьки за нами не йдуть, і це ще раз доводить, що вони не хочуть бачити мене у своєму домі.

Мовчки сідаємо в автомобіль і так само без слів їдемо назад у місто. Я так багато хочу зараз сказати, але чомусь не можу підібрати слова. Видно, що Каміль роздратований, і я хочу його заспокоїти, але спочатку треба з власними почуттями щось зробити. 

Коли автомобіль зупиняється на набережній і Каміль повертається до мене обличчям, не розумію, що він задумав. 

- Прогуляємось? - несподівано питає. 

- Давай! - швидко відповідаю. 

На вулиці чудова погода, і багато закоханих пар гуляють тут, тримаючись за ручку. Ми з Камілем робимо те ж саме і деякий час просто ходимо берегом і мовчимо. Нам обом потрібно перезавантажити думки та почуття, щоб тверезо поглянути на ситуацію. 

- Ти чула нашу розмову? - питає, розглядаючи асфальт під ногами. 

- Чула, - думаю, немає причин брехати.