Подаруй мені надію Книга 1

Розділ 29 "Розбиті надії"

- Пробач, - шепочу, але добре розумію, що цього замало. Каміль навіть не дивиться у мій бік, і така його поведінка сильно лякає. 

- Повертайся у мою квартиру, Ліє. Поговоримо, коли закінчу усі справи, - говорить холодно, а у мене від його тону мороз шкірою. Здається, він зовсім забув про те, що я прийшла сюди, щоб працювати, але нагадувати Камілю не буду. Зараз дійсно не час для цього.

Залишаю його кабінет під прискіпливим поглядом секретарки й мало пам'ятаю, як покидаю саму будівлю. На вулиці чудова погода, світить сонце. А мене дуже і дуже холодно. 

Не знаю чому, але їду не до Каміля, а до себе. Не хочу залишатися одна в його величезній квартирі. А тут, де прожила практично усе життя, можна відпочити трохи й привести думки до ладу. 

Для того, щоб не накручувати себе ще більше, беруся за прибирання. Викидаю речі Сергія і відчуваю незначне, але полегшення. Минає понад дві години, а Каміль так і не телефонує. Розумію, що йому боляче від того, що сестра приховала правду, та ще більше його болить, тому що я також це зробила…  

Коли на вулиці починає сутеніти, збираюсь, щоб повернутися до Каміля. Думаю, скоро він повернеться додому і ми таки поговоримо. Та встигаю тільки двері відчинити, коли бачу на порозі Тараса. Розгублено завмираю, тому що не чекаю його тут побачити. А ще не можу второпати, як він дізнався, що я тут живу. 

- Привіт! - Тарас усміхається, наче нічого дивного не відбувається. 

- Привіт! А як ти дізнався, що я тут живу? - питаю розгублено. 

- У деканаті дізнався твою адресу, - відповідає спокійно. - Нам треба поговорити, Ліє. Це важливо. Впустиш мене? 

Чесно кажучи, немає жодного бажання впускати Тараса у квартиру. Але його наступні слова розвіюють всі мої страхи й змушують напружитися. 

- Це щодо Каміля твого, - додає. 

Можливо, я і роблю помилку, коли відступаю і Тарас проходить всередину, та мені здається, що його слова дійсно важливі. Уявлення не маю, що це за інформація, але хочу знати все. 

- Чаєм не пригостиш? - Тарас проходить на кухню і сідає за стіл. Вмикаю чайник і чекаю його наступних слів. 

- То що ти хотів мені розповісти? - ставлю навпроти нього чашку, а сама також сідаю і роблю ковток кави, яку приготувала для себе. 

- Я зустрічався з матір'ю Каміля. Тобто, ця жінка сама мене знайшла, - говорить Тарас, а у мене подих перехоплює від його слів. - Бачу, ти здивована. Я, чесно кажучи, також був у такому стані. 

- Що вона хотіла? - мій голос тремтить, і я не впевнена, чи хочу чути його наступні слова. 

- Хотіла, щоб я розлучив тебе з Камілем, - кривиться хлопець. - Здається, ти не підходиш їй в ролі невістки. 

- І що? Ти погодився? - чесно кажучи, слова Тараса схожі на брехню. Як мама Каміля дізналася, хто такий Тарас і що нас поєднує? 

- Звісно, ні! - випалює хлопець.  - Я не такий поганий, як ти думаєш, Ліє. 

Хлопець усміхається, а я відчуваю дику розгубленість після такої інформації. Тарас просить ще чаю, і я відвертаюся спиною, поки готую йому ще одну чашку, а коли знову повертаюся за стіл, всередині з'являється якесь неприємне відчуття. 

- Все це якось не сходиться, - зітхаю і роблю черговий ковток кави. 

- Чому? - дивується Тарас. - Повір, у цієї жінки такі зв'язки, що нам з тобою і не снилися. Якщо вона захоче, то зітре нас у порох одним клацанням пальців. 

Якось дуже різко на кухні стає задушливо. Піднімаюся на ноги, щоб відчинити вікно, але несподівано перед очима все пливе. Доводиться навіть схопитися за стіл, щоб не впасти просто на підлогу.

- Що з тобою? - поруч з'являється Тарас, і я відчуваю його руки у себе на талії. Тільки от сил немає, щоб їх відштовхнути.

- Не знаю… Мені погано… - навіть язик заледве ворушиться. Ніколи раніше нічого подібного не було. 

Перед очима розмита картинка, і я розумію тільки те, що Тарас кудись мене веде. Коли приймаю лежаче положення, стає трішки краще. Принаймні світ не крутиться перед очима більше. 

Десь на краю свідомості чую голос Тараса, але відповісти просто немає сил. Ще мить - і я просто вимикаюся від реальності, зовсім забувши про те, що хлопець залишився у моїй квартирі, поруч зі мною… 

Прокидаюся повільно і ніяк не можу зібрати докупи думки. Голова болить, і розліпити повіки вдається не з першого разу. За вікном і в кімнаті темно, і я не розумію, де знаходжусь зараз. Останнє, що пам'ятаю - Тарас у моїй квартирі, а тоді мені стало погано. 

Десь поруч чутно чоловічі голоси. Здається, наче хтось свариться. Повільно сідаю, і саме в цей момент світло вмикається і мій світ просто руйнується. На порозі кімнати стоїть Каміль, а за його спиною Тарас… в одних трусах. Відчуваю холодний погляд коханого на своєму тілі й пізно розумію, що на мені тільки білизна і більше нічого… 

- Камілю… - шепочу розгублено і швидко прикриваюся ковдрою. Я не розумію, що тут сталося, але єдине, що точно важливо - це ненависть у погляді коханого хлопця. 

- Як ти могла, Ліє? - його голос бринить від люті, а я так і сиджу, не в силі підвестися і пояснити йому бодай щось. Сама нічого не розумію! Коли погляд торкається практично голого Тараса, стає недобре.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше