Розділ 30 "Зовсім сама"

Складається таке враження, що тремтить кожна клітинка тіла. Поки піднімаюся сходами на свій поверх, обіймаю себе руками й мало зважаю на потік сліз. Відчуття таке, наче хтось живцем вирвав серце у мене з грудей. Біль такий, що дихати важко. 

Переступаю поріг і бачу в коридорі Тараса. На щастя, він вже одягнувся, але йти звідси чомусь не поспішає. 

- Ліє, - бачу, як він намагається мене обійняти, і злякано відступаю вбік. 

- Забирайся звідси! - шиплю крізь зуби. Не можу дивитися на його обличчя. І досі не можу повірити у те, що між нами щось було. 

- А як же ця ніч? Тобі було добре зі мною, - відчуваю, що він посміхається, а мені хочеться вити від болю. 

- Між нами нічого не було! Я не знаю, що сталося, але ти… - здається, ще мить - і мене накриє істерика. Напевно, Тарас також це бачить, тому що більше не посміхається і навіть відступає на крок. 

- Охолонь, крихітко! Поговоримо, коли ти заспокоїшся трохи, - на щастя, він таки йде, а я сідаю просто на підлогу в коридорі й довго плачу, обійнявши себе руками. 

Коли істерика потроху відпускає, приймаю ванну і лежу у воді доти, доки вона не стає холодною. Як би не намагалася, нічого не можу пригадати. Тільки те, як ми з Тарасом сидимо на кухні, а тоді темрява і Каміль, який з'являється у кімнаті. 

Виходить, є надія, що між нами таки нічого не було. Але чому тоді Тарас зробив усе, щоб підставити мене? Невже до цього якось причетна мама Каміля? А що, коли це вона попросила Тараса підставити мене? Він сказав, що відмовив їй, але, можливо, це не так? 

Не сплю практично всю ніч. Все прокручую в голові вчорашній вечір, сподіваючись, що пам'ять повернеться, але нічого не відбувається. Їду не в універ, а одразу в компанію до Каміля. Нам обов'язково треба поговорити, і мені байдуже на його погрози. 

Тільки от на вході мене не впускає охорона, тому вирішую дочекатися його у квартирі. Їду туди й навіть не думаю збирати свої речі. Натомість готую вечерю, щоб якось себе заспокоїти, і чекаю його повернення з роботи. 

Каміль з'являється у квартирі на початку десятої. Завмирає на порозі, коли бачить мене біля плити, і повільно переводить погляд на накритий стіл. 

- Що святкуємо? - питає абсолютно беземоційно.

- Нам треба поговорити, - голос тремтить, але я не готова зараз відступати. - Те, що ти бачив вчора… Мені здається, що до цього причетна твоя мама. Вона погрожувала мені та змушувала покинути тебе. 

- Так це моя мама підсунула Тараса до тебе в ліжко? - Каміль мені не вірить і, швидше за все, ніколи не повірить. 

- Ні, але… - у голові стільки думок, але я не знаю, як описати все те, що зараз там крутиться. 

- Я просив тебе забрати речі та залишити ключі, - Каміль наближається до столу і похмуро розглядає все, що я приготувала. 

- Я нікуди не піду! Я кохаю тебе! - кричу щосили й дуже сподіваюся, що не розплачуся зараз. 

- Та невже? - Каміль криво посміхається, а тоді робить те, чого я точно не чекаю. Він згортає зі столу всі страви руками, і посуд падає на підлогу та розбивається. Підстрибую від несподіванки, але це ще не всі потрясіння, які на мене чекають. 

Каміль сильно та боляче хапає мене за руку і тягне за собою до виходу. Не встигаю опиратися, тому що він надто сильно виштовхує мене з квартири, і, не втримавшись на ногах, падаю просто на килимок. 

- Можеш не повертати ключі, я зміню замки, - холодно випалює і зачиняє двері просто перед моїм носом. 

Здається, дарма я сподівалася на прощення. Каміль не пробачить. Він бачив все на власні очі й не має причин для сумнівів. 

Наступні кілька днів минають для мене, наче в тумані. Як би боляче зараз не було, я змушена завершити навчання з хорошими оцінками. Складаю заліки та іспити, щоб вже наступного тижня бути абсолютно вільною і повертатися до роботи. 

На щастя, мене прийняли назад у магазин і навіть дозволили працювати цілий день. Я часто телефонувала Камілю і сподівалася, що він таки відповість. Спочатку слухала довгі гудки, а через кілька днів монотонний голос сказав мені, що цей номер не є дійсний. 

Це був черговий удар в саме серце, і цієї ночі я знову не зімкнула очей. Плакала і молила Бога, щоб щось у моєму житті змінилося. Я не могла без Каміля, і з кожним днем туга за ним ставала все більшою. 

Я бачила Тараса в універі, але намагалася не наближатися. Після всього, що сталося, він мене лякав. Я не знала, чого від нього чекати, хоча і розуміла, що найгірше вже сталося. 

А ще мене сильно хвилювала мама. Лікар сказав, що її стан погіршився. Здавалося, наче всі біди світу звалилися на мої плечі. Тільки тоді я ще не знала, що найгірше чекає мене попереду… 

Минуло ще два тижні мого існування на цьому світі. Я повністю закінчила цей навчальний рік і взялася всіма силами за роботу. Тільки так вдавалося вимкнути зайві думки та емоції хоча б на деякий час. 

Глибоко в душі я ще носила надію, що Каміль одумається і дасть мені шанс все пояснити. Ну не може він так просто викинути мене зі свого серця. Він кохав мене так само сильно, як і я його… 

Тільки от час минав, а нічого не відбувалося. Одного дня під час роботи моя напарниця прибігла до мене з телефоном у руках. Вона любила переглядати новини в інтернеті й стежила за відомими людьми нашого міста.