Подаруй мені надію Книга 2

Розділ 6 "У твоїх обіймах"

Розумію, що дарма сюди прийшла. Між нами все ще величезна прірва з ненависті та непорозумінь. Тільки от бачити його таким розбитим мені боляче, і я не хочу цього. Ми обоє страждаємо, але чомусь я навчилася тримати біль під контролем за ці роки, а він - ні. 

Швидко наближаюся і забираю пляшку просто у нього з рук. 

- Думаю, тобі досить, - випалюю. 

- Ти що тут забула? - невдоволено випалює Каміль. Не скажу, що він сильно п'яний, але сп'яніння є. Отже, він може бути небезпечним. - Поверни!

Він підводиться на ноги, а я відступаю на крок, ховаючи пляшку собі за спину. Вся ця ситуація загалом нагадує мені кадр з фільму жахів. Ми тут тільки удвох, і ця напівтемрява між нами впевненості не додає. 

- Давай я відвезу тебе додому! - намагаюсь тримати себе в руках, але, коли Каміль починає наступати, накриває страх. Він такий кремезний і сильний, а я така маленька і беззахисна навпроти нього. Каміль без піджака, а сорочка практично розстібнута. Так невчасно мій погляд торкається його торса, що подих перехоплює. 

- А може, залишимося тут? - у його голосі чується насмішка. - Згадаємо старі добрі часи. 

- У тебе є дружина, - випалюю.

- Я її не кохаю. Ніколи не кохав, - відповідає так просто, наче ми про погоду розмовляємо.

- Чому ж тоді одружився з нею? - наша розмова схожа на базікання двох божевільних. Чим далі все це заходить, тим важче стає. - Щоб мені помститися? 

- Я хотів, щоб тобі так само боліло, як мені тоді, - Каміль зупиняється дуже близько, і між нами практично не залишається вільного простору. Аромат його парфумів проникає у ніздрі, і мурахи вкривають тіло.

Я ніколи не зможу його розлюбити. Це як невиліковна хвороба, з якою немає сенсу боротися.

- Якщо тобі стане від цього краще, то я скажу. Той день був найжахливішим у моєму житті… - кажу тихо і ковтаю гіркі сльози. Я більше не хочу сваритися, але і забути минуле ніхто з нас не може. Воно буде переслідувати нас кожної миті і нагадуватиме, що разом нам не бути ніколи… 

Каміль замовкає, а я не можу підняти на нього погляд. Краще вже дивитися на його міцну шию і ковтати сльози, аніж в очі… в котрих, крім ненависті, більше нічого немає. 

Коли його долоня торкається моєї мокрої щоки, здається, ніби час зупиняється. Відчуваю шалене збентеження і тепло його долонь, котре миттєво проникає під шкіру. Ми так і стоїмо, не в силі поворухнутися. І хоча я розумію, що треба негайно забиратися звідси, зробити це не вистачає сил. 

Лише в момент, коли уста Каміля починають наближатися до моїх, здоровий глузд різко повертається. Відштовхую його, а сама роблю ще кілька кроків назад. Та коли чую під ногами хрускіт, розумію, що наступила на ті самі уламки від чогось розбитого Камілем. 

Не встигаю второпати, що відбувається, а чоловік вже хапає мене за руку і тягне на себе. Цього разу не пручаюсь і мишкою завмираю у його міцних обіймах. Одна рука Каміля продовжує тримати мою, а інша огортає талію. Відчуваю його подих у себе в волоссі і розумію, що не хочу, аби ця мить закінчувалась.

Нехай весь світ зупиниться, а ми так і залишимося стояти цілу вічність в обіймах одне одного.. 

- Не поранилась? - питає Каміль, а я навіть не одразу розумію, що звертається він до мене. З голосу зникає холод, а з'являються теплі нотки, яких я так давно не чула.

- Ні… - шепочу і таки дивлюся йому в очі. Дуже шкода, що в кабінеті так мало світла зараз, тому що я, як той метелик - лину до того тепла, що випромінює його погляд. А я і не знала, як сильно скучила за цими відчуттями. 

- Чому ти повернулася у моє життя, Ліє? - він питає, а я не знаю, що відповісти.

Тому що скучила… Тому що кохаю до нестями… Тому що не було і дня, щоб не думала про тебе…

У мене так багато відповідей, але жодна з них не підходить. Як же шкода, що сказати правду буває так важко…та й не потрібна вона йому, тому що нічого не змінить.

- Вже пізно, Камілю, - доводиться зібрати докупи останні сили, щоб знову зробити крок назад і розімкнути ці обійми. - Давай я додому тебе відвезу.

- Я викличу таксі, - говорить тихо і при цьому куйовдить своє світле волосся. - А ти їдь, пізно вже. 

Киваю і, стукаючи підборами, прямую до дверей. Хапаюся за ручку і завмираю тільки на мить. 

- Добраніч тобі! - кажу тихо, але він точно мене чує. Не відповідає, але я і не чекаю цього. 

Швидко прямую коридором, і тільки в ліфті вдається перевести подих. Серце ладне вистрибнути з грудей, руки тремтять, а долоні пітніють. Як же це важко, боже мій! Бачити, чути і не мати змоги торкатися. 

Я сама прирекла нас обох на ці страждання. Вже і не знаю, коли було важче: тоді, коли не було змоги навіть побачити, чи зараз, коли такі дорогі блакитні очі переді мною, але в них немає нічого, крім холоду. 

Квартира зустрічає мене прохолодою і тишею. Дощ продовжує гупати у вікна, а я одразу прямую у ванну кімнату і знімаю з себе мокрий одяг. Дощ промочив його, коли я йшла до автомобіля і щойно під під'їздом. Вмикаю гарячу воду в душі, щоб зігрітися, але тепліше чомусь не стає. Шкіра вкрита сиротами, а душа рветься на частини. В якийсь момент навіть ноги перестають тримати, і я падаю просто на землю. Обіймаю коліна руками і, поки вода тече зверху, тихо ридаю, ковтаючи гіркі сльози, перемішані з потоками води. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше