Подаруй мені надію Книга 2

Розділ 9 "Сумніви"

День, який розпочинався так радісно, закінчується на такій поганій ноті. Каміль міцно обхоплює кермо і дивиться тільки перед собою, а я розглядаю краєвид за вікном і навіть не знаю, чи варто продовжувати розмову. Здається, наче потроху стосунки між нами налагоджуються, але в якийсь момент виринає минуле - і все перевертається з ніг на голову. 

- Можна запитання? - Каміль кидає у мій бік короткий погляд і чекає на відповідь.

- Кажи, - здається, наче він трохи заспокоївся, але я не знаю, чого чекати далі. 

- Як ти знайшла свого батька і в який момент твоє життя так круто змінилося? 

- Він сам мене знайшов. Вперше побачив на тому світському вечорі, а потім у ресторані, - відповідаю. - Впізнав, тому що я була схожа на маму, тільки от знайшов трохи запізно. В той день, коли маму поховали, він прийшов на похорон. Ми удвох провели її в останню путь. 

На останніх словах голос зривається, а на очах виступають сльози. Мені важко згадувати той жахливий період свого життя. Напевно, я ніколи не зможу забути той біль, що роз'їдає зсередини. 

Відвертаюся до вікна, щоб Каміль не бачив моїх сліз, та й не сподіваюся я на його співчуття. Не один Каміль страждав тоді. Але поки він лікував розбите серце весіллям з іншою, я залишилася зовсім сама. І за це я також маю право ображатися…  

- Дякую за те, що показав мені це місце, - кажу, коли його автомобіль зупиняється біля мого БМВ. - Я надихнулася і готова працювати. 

- Я радий, - Каміль не зводить з мене прямого погляду, а я вкотре просто пасую назад. Відчиняю двері і залишаю салон. 

Відчуваю на собі його погляд, поки йду до свого автомобіля і навіть коли сідаю всередину. Лише залишивши стоянку, даю волю сльозам. Вони просто течуть обличчям, поки я їду до батька. Не хочу зараз залишатися одна. Не хочу в черговий раз шкодувати себе. Треба навчитися жити з цим, але, на жаль, поки що це неможливо.

 

Каміль

Лія йде, а я ще й досі не можу зрозуміти, навіщо в черговий раз стаю на одні й ті ж граблі. Мене з шаленою силою тягне до неї… і зробити щось з цим я не можу. Хочу бачити її, вдихати аромат її парфумів і дивитися в очі, які вже давно стали моїм прокляттям. 

Після зізнань Лії щодо минулого я відчув себе покидьком. Просто відкинув свої переконання стосовно її зради і зрозумів, що Лії довелося багато пережити. Вона була зовсім сама в той час, поки я, затоплений відчаєм, кинувся у вир з головою.

А що, коли зради дійсно не було? Що, коли я зробив величезну помилку? Таке ж може бути… Тоді я був засліплений ненавистю і власним болем. Не розібрався до кінця. Можливо, настав час зробити це зараз?

Заводжу двигун і їду додому. Знаю, що через стільки років дізнатися правду від матері буде важко, але я маю запитати у неї про це. Я ж її син, одразу зрозумію, причетна вона до цього чи ні. 

Біля будинку бачу автомобіль Аліни, і роздратування накриває з головою. Моя практично колишня дружина майже кожен день знаходиться тут. Намагається вмовити моїх батьків якось вплинути на мене, але чомусь вона зовсім забула, що я сам вирішую, як мені бути. І цього разу буде так само. 

- Синку, який сюрприз! Чому не попередив, що приїдеш? - мама підскакує на ноги, щойно бачить мене у вітальні. Аліна при цьому також широко усміхається, але спроб наблизитися не робить. 

- Хотів зробити сюрприз, - відповідаю і цілую маму в щоку. 

- У тебе вийшло, коханий! - Аліна також підводиться на ноги і наближається до мене. Її рука опускається на моє плече, а мені кортить скинути її з себе негайно. Тільки от не роблю цього, тому що вона поки що моя дружина. Просто відступаю на крок, а тоді сідаю в крісло. 

- Сподіваюся, ти залишишся на вечерю, - говорить мама. - А ще краще буде, якщо ви з Аліночкою переночуєте у нас. 

- На вечерю залишусь, а от ночувати - ні, - твердо відповідаю. 

Коли мама залишає нас удвох, щоб дати розпорядження обслузі накривати на стіл, Аліна не втрачає можливості позлити мене. Вона сідає на бильце мого крісла і знову торкається рукою плеча. 

- Де ти був, Камілю? Вже кілька днів вдома не з'являєшся… Я скучила, - жінка намагається торкнутися губами моєї щоки, але я відсовуюсь трохи далі.

- Досить, Аліно! - виходить грубо, але інакше до неї не дійде. - Я вже говорив тобі, що між нами нічого не буде! Досить вже чекати незрозуміло чого! 

- Це через неї, так? - очі жінки наповнюються гнівом, і я добре розумію, на кого він спрямований. - Вона зрадила тебе, а ти однаково пробачаєш і бігаєш за нею, як цуцик. А я завжди поруч була, підтримувала, кохала… І ось яка твоя віддяка…  

- Я не просив тебе про це! - кажу твердо. - Коли ми одружувалися, я говорив тобі, що не кохатиму, але ти однаково погодилася. Терпиш мене ці п’ять років і чекаєш дива, яке ніколи не станеться. 

- Діти, а чому ви сваритесь? - у вітальні з'являється мама і похмуро розглядає нас обох. - Аліночко, чому ти плачеш?

Аліна показово голосно схлипує, а я розумію, що дарма приїхав сюди. З мамою можна поговорити й іншим разом, а от Аліну варто поставити перед фактом зараз, щоб потім знову не було сліз. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше