Подаруй мені світло

14

14

Я здивовано поглянула на русявого. Якоїсь миті мене охопило дивне відчуття, мені так хотілося почути це зізнання з уст Артема, хоч можливо, це було б занадто обнадійливо з мого боку. Сергій дивився на мене, чекаючи відповіді, тому прокашлявшись, я почала говорити.
- Сергійко, ти класний хлопець, та мені подобається інший.
Сірі очі Сергія дивились з сумом.
- Розумію, ти про Артема? - запитав він, знаючи відповідь.
- Так, Артем подобається мені, навіть можливо і більше ніж я думала.- відповіла я,
дивуючись, як це зізнання легенькою пташкою зірвалося з моїх губ. Я довго в собі ховала ці почуття, пам'ятаючи про минуле, яке завжди натискало на стопкран, варто мені було замислитись про щось більше, аніж просто дружбу з кимось. Та тепер я більше не боялась про це сказати. Відчуваючи, що тепер мені не буде боляче. Я поглянула на Сергія і тепер знала, що робити і як діяти далі.
- Пробач мені.- мовила я, дивлячись на сіроокого симпатягу, - Ти хороший хлопець і чудовий друг, я упевнена, ти знайдеш ту дівчину, поряд з якою будеш щастливим. Я упевненна в цьому.- промовила я.
- Було б мені раніше тобі про це сказати.- протягнув хлопець, - але ми можемо дружити?- спитав він, всміхнувшись.
- Звісно. А тепер дружні обійми,- мовила я. 
Сергій засміявся і ми обійнялись, як найкращі друзі.
З хорошим настроєм я поспішала до Артема.  Вже уявляючи його емоції, коли він почує моє зізнання, що медом розливалися на душі. Я зайшла в номер скинула верхній одяг і поправивши макіяж та зачіску, вийшла в коридор. Артем йшов з Вікою і вони про щось мило говорили і голосно сміялися. Сміялась більше Віка, як і завжди нависаючи над Аремом. Липучка вона і є липучка-  подумала я.
- Ти такий смішний,- говорила руда і противно захихотіла.

- Артеме! Можна тебе на кілька хвилин?- зрівнявшись з ними, мовила я.
- Вибач, я зайнятий,-  відказав він, відводячи погляд.
А мені стало не по собі від його  відповіді. Передімною ніби стояв не Артем, а холодна статуя, що тепер дивилась якось пусто, відсторонено.
"Що таке!?"- хотілося прокричати мені на все горло. Та Віка щось промуркотіла до нього і Артем засміявся у відповідь, та я відчувала, що ця поведінка Артема нещира, ніби він знову закрився від мене за своєю ширмою. Вони пішли, а я так і лишилась стояти розгублено. До горла підступив здоровенний клубок, а з очей виступили сльози.
Зарившись в подушку, я виливала їй всі свої  переживання. Невже це відбувається зі мною? А ще зовсім недавно ми з Артемом відкривалися один одному, ділилися секретами, а тепер його погляд гострий, наче ніж і він всміхається до Віки. Я лежала і жаліла себе. Двері в кімнату відчинились- зайшла Макс.
- Як справи в моєї переможниці?- мовила та весело.- Ей, ти що плачеш?- додала вона, присівши на край ліжка.                                   Я розповіла їй про зміни поведінки Артема, ковтаючи сльози. Макс простягнула мені пачку з паперовими серветками.
- Дякую, - мовила я, витираючи сльози.- Ну чому, варто мені комусь довіритись- усе розвалюється,-  додала я.- Невже усе це обман і Артем лише гіркий досвід, не більше.- питала я, не знаючи кого: чи то Макс, а може себе.
- Знаєш, що я думаю?- спитала Макс.- Я думаю, що ви просто створені одне, для одного. І маєте бути щасливими.- закінчила Макс.
- Ти справді так думаєш, чи говориш це аби мене заспокоїти?-  запитала я, шморгнувши носом.
- Справді, я впевненна, що ти щось не так зрозуміла,- відповіла подруга.
- І що ж тут можна не так зрозуміти? Бачила б ти, як вони мило розмовляли з тією Вікою,- мовила я, намагаючись не заплакати, бо на очі знову наверталася волога.
- Дивно, та я бачила, як Артем весь аж світився щастям, всміхався, а повернувся з змагань якийсь сумний.- промовила вона.
І тут до мене почав доходити сенс сказаних слів подруги.
- Стривай, а коли він повернувся? - спитала я,-  спускаючисьз ліжка.
- Через кілька хвилин після того, як ти прийшла.- відповіла вона.
- Я знаю, що сталося і мені терміново потрібна твоя допомога, - відказала я, всміхнувшись
Я стояла і чекала на Макс. Долоні спітніли, а в голові роїлась лише одна думка:
хоч би спрацював наш з Макс план. Серце вилітало з грудей, коли я почула кроки то змусила себе вгамуватися, зробивши кілька вдихів-видихів. Я сперлась на стілець і робила вигляд, ніби поправляю святкову стрічку на шторі. В кімнату зайшов Артем і Сергій, які несли стіл для святкування в честь "Карпатських ігор", а Макс усім керувала.
- Ось тут поставте.- скерувала вона. І хлопці опустили мебель.
- Сергій, ти мені не допоможеш принести з кімнати виделки,- додала подруга. Сергій вийшов, а Макс, підморгнувши мені, закрила двері.
- О ні! Тут ж замок заїдає!- мовила я, коли кроки Макс та Сергія були вже далеко. Артем повернувся, ніби тільки мене помітив. А я смикала за ручку, пересвідчившись що двері таки заклинило.
- Схоже, ми тут надовго,- мовила я.
- Не може бути,- відповів Артем, кілька раз натиснувши на ручку.
- А ні, таки заклинило, от бісові двері!- промовив Артем, присівши на мяке крісло.
Ну, що ж, тепер моя черга, головне нічого не зіпсувати. Була не була, вирішую я, роблячи крок у невідомість.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше