Розділ 5

Настя втомилася перелічувати в голові усі відомі хвороби на перші п'ять літер алфавіту, коли на горизонті, зрештою, замайорів якийсь будинок. Невисокий, проте добротний та кремезний, він вселяв надію й віру в те, що вони таки прибули на місце. І вбивати її ніхто не збирається. Не те щоб вона аж настільки не довіряла колишньому, проте варто завжди бути напоготові. 

— Ось, — Михайло всунув їй до рук в'язку ключів, — Виходь та йди в дім. Я зберу речі й прийду слідом. 

Говорив Яворський так, ніби вони сто років разом прожили й ніколи не розлучались. І їй, Насті, він довіряє усе: і свій дім, і ключі від нього й право там знаходитись. 

— Гаразд.

Настя вислизнула з машини, неквапливо підійшла до дверей та всунувши ключа в замок, відкрила їх. Щойно вона увійшла, як в ніс вдарив приємний аромат — суміш хвої, обвугленої деревини та солодких мандаринок. Справжній запах щастя, новорічного та різдвяного настрою. 

Намацавши замерзлими пальцями вмикач, Настя клацнула по ньому й оторопіла. Вона наче перемістилася в часі й потрапила в казку про Кая та Герду і зараз знаходилася в будиночку бабусі. Тут було дуже гарно. Та найбільше її очі загорілися від автентичного каміна. Саме там і горіли полінця, запах яких, Настя відчула на початку. 

Над каміном були різноманітні статуетки, горнятка та кілька великих панчіх. Таких, котрі американці вішають перед Різдвом для діток. В них, нібито, ховає подарунки Санта Клаус — він же Дід Мороз. Перед каміном — два крісла, на підлозі — перський килим, а на столику поруч — пляшка шампанського, якась нарізка та один бокал. 

— Невже святкував Новий рік тут? Один? — Настя промовила вголос безглузду здогадку й миттєво прикусила язика, щойно Михайло пройшов повз, грюкнувши дверима. 

Настя часто думала про колишнього хлопця, ба більше — майже нареченого. Пригадувала їхню зустріч, знайомство, прогулянки під місячним сяйвом та перші зізнання. Подих перехоплювало від згадки, а на обличчі розквітала ніжна усмішка. Вона досі шкодувала, що так й не зуміла порозумітися з Михайлов і він поїхав в самий епіцентр бойових дій — ображений на неї. Якби з ним щось трапилося, вона ніколи б не пробачила собі. Ніколи! 

— Так і будеш стояти? — буденно запитав Яворський навіть не дивлячись на неї, продовжуючи хазяйнувати на компактній кухоньці, розташованій по лівій стороні від каміна. Він набрав до чайника води й включив плиту, а потім почав завантажуючи продукти до холодильника. На невеличкій стільниці лежали кілька пакетів та тарілка з фруктами. А біля столу — її валіза. 

Настя зняла чобітки, пальто, шарф та шапку й примостивши їх на дивані, що акуратно розмістився під вікном з правого боку від входу, запитала:

— А де тут ванна кімната? — їй негайно захотілося глянути на себе у люстерко й підправити скуйовджене волосся. Після таких екстремальних пригод вона виглядає, м'яко кажучи, не дуже. А хотілося б бути найпрекраснішою. А ще привабливою та спокусливою…

«Так, Настю, зупинися! Ці всі бажання, мрії — недоречні». 

— На другому поверсі, перші двері на право, — пояснив Михайло, калатаючи кружечками в які вже встиг накидати цитрусових та кілька ложок листкового чаю, — На поличці є чисті рушники, а на гаку — халати. Можеш скористатися будь-яким, їх вчора випрали. 

— А-а-а… — Настя не знала, що й відповісти. Її думки, ніби звіяло попутним вітром. 

— За вікном здійнялася хуртовина, і дай боже, аби до ранку вщухла, — пояснив чоловік, виставляючи на стіл тарілку, ніж та дощечку, — Як тільки-но погода покращиться, я відвезу тебе в готель чи куди тобі там треба.

«А якщо не покращиться, то їй що робити...? Сидіти тут...?»

От такого повороту подій Настя зовсім не очікувала. Після завтра Святвечір, а за ним і Різдво — а вона примудрилася застрягти за кількасот кілометрів від дому, посеред лісу та ще й з колишнім. Хіба це не магія різдвяних свят?