Розділ 25

Ситуація ставала дедалі заплутанішою та складною. Атмосфера за столом була напруженою. Та всі продовжували удавати, що нічого страшного не трапилося.

 — Сашко пречудово, — Михайло торкнувся рукою обличчя та почесав дводенну щетину, — Росте, й незабаром тобі й мені складе неабияку конкуренцію.

“Значить, Сашко?” — свідомість здригнулася від небажаних відчуттів — ревнощів, що неймовірним чином поєдналися зі смутком. Перше — викликало біль в грудній клітині та задуху, а друге — шматувало її надії на щастя. 

Емоції захлеснули Настю, змусивши практично прирости до крісла на якому вона сиділа й беззвучно здригатися від кожного слова, що вимовляв коханий. 

— В тому, що цей малюк переплюне нас, я не сумніваюся, — промовив Остап, запихаючи до рота ще одне тістечко, приготовлене Устиною, — Смакота, — промимрив, дожовуючи десерт. 

— Дякую, — прощебетала у відповідь дівчина, ховаючи присоромлений погляд. 

— Молоде покоління завжди кмітливіше за попереднє, — сказав Яворський, склавши руки не грудях. 

Його голос нічим не видавав хвилювання свого власника й складалося враження, що його зовсім не турбує думка даного оточення, й зокрема почуття самої Насті, щодо наявності у нього сина. 

Настя гарячково міркувала про справжні мотиви Яворського та причини, через які він приховав від неї таку важливу інформацію. Думала, думала й не могла ніяк вигадати бодай щось, більш-менш логічне. Усі його причини, в її голові, зводилися до одного — він бажав скрити цей факт своєї біографії. Або ж не довіряв їй настільки, аби відкрити серця й впустити її у своє життя на колишніх правах. 

— Маєш рацію, — Остап витер крихти, що залишились від десерту на губах й запив усе кавою. Задоволено зітхнув й продовжив: 

— І наша місія — підтримувати їх, і захищати. 

Михайло кивнув й прочинив тонкі вуста аби щось додати до мудрих слів товариша,  та в цю мить у нього задзвонив телефон. Гучна музика розлетілася по кімнаті, розбиваючи атоми напруги, що повисла над головами гостей. Настя повела плечем й склала руки у замочок на колінах. Вони тремтіли. 

— Вибачте, — Яворський відсунув стілець та встав, — Галино, у вас є балкон? — Вона кивнула й вказала в якому напрямку йти, — Мушу відповісти. Це з роботи, — звернувся він до Насті й не дочекавшись відповіді, зник в коридорі. 

Настя навіть не обернулася, аби глянути у слід коханому. Так і сиділа, прив'язана до стільця власними важкими думами. Серце гуркотіло в грудях, паралізуючи тіло. 

Бігти за коханим й вимагати пояснень чи дочекатися, коли сам поділиться, — Настя не знала, як вчинити. Правильного вибору, вочевидь, цього разу не було. І все псував страх втратити Михайла. Вдруге, вона не переживе розлуки з ним. Особливо, після того що трапилося цими днями. Вона не була готова відпустити його. Принаймні, без пояснень. 

— Я до вбиральні, — промовила вона, зриваючись з місця. 

Рвонула в коридор, відшукала поглядом вихід на балкон й поспішила туди. Та чиясь рука зупинила її, смикнувши за зап'ястя.

Настя зупинилася, повернула голову й зустрілася поглядом з темнооким демоном. 

Мама… Дідько! 

— Мамо, не зараз, — промовила якомога лагідніше.

Погляд Карпини Станіславівни метав блискавиці й практично горів полум'ям злоби та недовіри. 

— Нам варто поговорити.

— Можна пізніше? — запитала Настя, сподіваючись на розуміння матері. Та, як завжди, вона його не  побачила в бездонних вирах рідненької. 

— Ні, не можна, — напирала Карпина, гіпнотизуючи доньку. Мабуть, їй вже не терпілося вилити на всю свою величну думку про Яворського бодай на когось. А хто більше за інших постраждає від цієї розмови? Правильно, Настя. 

Іноді. Насті здавалося, що матір її ненавидить — люто й запекло — саме через зв'язок з Михайлом. Бо лишень коли вони були вдвох, поруч, Карпина дозволяла собі подібні вчинки. Зазвичай, відчитувала вона доньку вдома, а не на людях. 

— І що ж такого трапилося, що ти не можеш зачекати? — Настя насилу вичавила з себе слова. 

— А ти гадаєш, що нічого не трапилося? — очі Карпини наливалися злістю, а щоки — багряніли. 

— Я не гадаю, я знаю, — видихнула Настя, відводячи погляд. Дивитися на матір не було снаги. 

— А я іншої думки. 

— Скільки людей — стільки думок, — випалила Настя, вивільняючи руку з полону материної руки. Такі от нападки неньки доводили її до сказу. 

— Що-о-о? — Карпина вирячила очі, — Та що ти знаєш про життя, дівчисько?

От. Почалося. Знову… 

Настя мало не закотила очі, глухо видихаючи. Скандалу, судячи з усього, не уникнути. 

— Якісь проблеми, Настуне? — гарячі долоні Яворського лягли на її плечі, а шкіру на шиї залоскотало від теплого дихання чоловіка.