1.3

Відмови не почув — ну так, ну так, розповідає провінційним дівчатам казочки, а сам із тих людей, що не сприймають відмов.

Одного поля ягода з Яром. Вдає, що слово Наталії вирішальне, а відпускати й не думає, що б вона не сказала.

Поки Наталя збирається, Матвій ледь помітно мені киває, мовляв, усе в силі? Ну що я казала? Я киваю у відповідь. А чому б і не допомогти людині утримати щастя?

За мною ніхто не прийшов, ніхто не виписав і не сказав, мовляв, усе, забираю, і на душі кепсько. Кому потрібна самостійність, коли сама собі не потрібна?

— Твоя казка у твоїх руках, — шепочу Наталі й відвертаюсь, щоб не помітила, як підступили сльози.

І чому я думала, що стала сильнішою? Кому брехала? Нестерпно все це. Усе, абсолютно, і, може бути, правду каже бабуня і варто познущатися з сусідів, похвалитися коханцем. Нехай думають, що втратила голову від кохання, нехай думають, що й мене кохають!

Дам пліток на рік уперед і повернуся додому.

Усмішка мимоволі з’являється за згадки про квартиру. Моя. Нехай навіть платить за неї інший.

Макар не з’являється ввечері, мабуть, я дійсно майже здорова, тому що раніше його з палати неможливо було випхати. Запитав, що нового, я сказала, що в палаті тепер сама, й поки вигадувала, яку б ще дрібницю бовкнути, згадала про адвокатів.

Точніше, про те, що в мене їх немає, а знайти щось треба, та ще таких, щоб позмагатися з Яром, нехай навіть він і не проти розщедритися. Але я Єгору вірю, і якщо він думає, що нам краще перестрахуватися, нехай так і буде.

— Добре, — Макар, здається, навіть повеселішав, що я йому знову додала клопоту, — я знайду тобі адвоката.

— Справді?

— Трохи брешу, — зізнається, — є в мене двоє знайомих адвокатів, молодих, амбітних, їм буде корисно й цікаво взятися за цю справу. Скільки, кажеш, Ярослав готовий заплатити за свободу?

Я майже пошепки, прикриваючи мобільний, називаю величезну цифру.

— Угу, на менше хлопці не наторгують, а там подивимося.

Це що, натяк, що можливо більше? Мені більше не потрібно! Нам із Єгором достатньо!

— Гаразд, гаразд, — погоджується Макар, — вони просто простежать, щоб усе було без зволікань.

На цьому і сходимося.

Вранці, коли відчиняються двері, я спросоння підозрюю Макара і вже готова висловити все, що думаю про ранні візити, коли наводжу різкість і впізнаю Наталю.

— Повернулася, чи що?

Вона злегка усміхається, але видно, що не до жартів. П’ємо чай із зефіром, балакаємо про те про се, вона йде… щоб завтра знову повернутися в ще гіршому настрої. Зосереджена, очі гарячково блищать, різкими рухами вивантажує з пакета фрукти.

— Тумбочку завалиш, — кажу я, але вона не заспокоюється, поки переді мною не постає весь вміст пакету.

І навіщо, постає питання? Адже однаково пакет із собою брати не буде, залишить у палаті.

— Не варто було купувати, — кажу я, розглядаючи асорті, — мене завтра виписують.

Вона, наче прокинувшись, дивиться мені в очі, довго. Намагається усвідомити, що тут робить? Так і я не в курсі.

— Палата оплачена? — запитує Наталія.

Тут мені немає чого остерігатися, Макар уважний до деталей. Наталя дещо здивована, що я так спокійно говорю про непрошеного коханця, але не хочу їй нічого пояснювати.

Зараз мені кожен ворогом здається, навіть вона. Можливо, вона більше, ніж інші, тому що мимоволі домішуються старі ревнощі — її малюнки Яр зберігав у своїй кімнаті, її кохав, поки я кохала його. Можливо, він кохав її, поки був одруженим з двома іншими?

Не знаю, і мені вже байдуже, але сам факт.

— А жити є де? — не вгамовується. — Якщо я правильно зрозуміла, чоловік грошима поки не поділився.

І знову не хочу нічого пояснювати, не бачу сенсу. Якщо в житті ще перетнемося, сама дізнається, а якщо ні — навіщо базікати зайве? І я говорю майже правду:

— Адвокати з’ясовують останні нюанси. Це може затягнутися на невизначений час, але мені знайдуть, де жити.

Майже не брешу, адже адвокати дійсно будуть.

— Зрозуміло, — ледве чутно шепоче Наталя й раптом рішуче каже: — До мене переїдеш.

Матвій і це прорахував, ось дивовижна людина. Він знав, що так і буде, що вона захоче від нього піти, і я єдина, кому скаже адресу.

А що ж я? Зіграю проти неї? Або в нічию?

Мені немає за що любити чоловіків, мені немає за що їм потурати, і якщо дівчина поки не готова, нехай бігає, нехай заганяє мисливця в розставлену ним же пастку. Вона вже майже у дверях, коли я гукаю її, і питаю недбало:

— Ти б хотіла повернути все, що було?

— А що в мене було?

Насторожується, крок назад, дивиться пильно, а я зображую простодушність, яку майже не пам’ятаю. Мабуть, домагаюся свого, і виходить кепсько, але щоб напевно, я буденно кажу:

— Ну так, звісно, я зрозуміла. Пробач, що запитала.