2.3

Але ми саме на перехресті йдемо вліво, а червона автівка мчить прямо, й обернувшись, Єгор не бачить нічого підозрілого.

Та і я заспокоююся. Вдих-видих, вдих-видих.

Макар дбайливо подає мені воду, й погляд його спокійний, як в удава, а я накручую себе, мені здається, я бачу докір, мовляв, і ти ще збиралася змагатися із Самарським?!

Я відвертаюсь, дивлюся бездумно у вікно, дихання вирівнюється, ми майже під’їжджаємо до мого нового дому, коли Макар каже:

— Тобі доведеться з ним побачитися.

І місто перед очима зливається в одну сіру масу.

— Ти будеш не сама, зустріч з адвокатами, — втішає, як може.

— І зі мною! — вигукує Єгорка.

— Скажи, коли будеш готова.

Я нервово ковтаю. Я думала, грошове питання владнають без мене адвокати, я думала…

А втім, як же я планувала мститися, не мелькаючи в чоловіка перед очима? Частина плану, що замислила, все ж саме з цим і пов’язана.

Мені страшно, я боюся, що не витримаю, і добре, що перша зустріч у нас буде серед людей. Він не наважиться до мене доторкнутися, і я не зламаюся.

— Завтра? — не хочу відтягувати неминуче. — Завтра вийде влаштувати зустріч?

— Я поговорю з адвокатами, — киває Макар.

— А хто попередить… Яра?

— Вони й попередять.

Виходимо з автомобіля. Єгор оглядає з помітною цікавістю двір, а я, випадково кинувши погляд назад, помічаю червону автівку біля крайнього під’їзду. Але… ні, заспокоююся, ні, вона тут стояла ще до нашого приїзду.

— Ну як тобі? — беру Єгора під лікоть.

— Дерев багато, дихати є чим, — схвалює дворик.

Квартиру оглядає з не меншим ентузіазмом, але нічого не говорить. Я зупиняюся у дверях кімнати.

— Твоя. Мені — зал. Домовилися?

Миттєво розквітає усмішкою.

— Моя? Серйозно?

— Так радієш, ніби в тебе ніколи не було своєї кімнати.

— Була. Під дахом. Як у Карлсона. Я зайняв ту, що нікому не була потрібною, а тут ти віддаєш мені ту, що й тобі хотілося б зайняти.

— Люблю більше простору, — відмахуюся.

— Ти брешеш.

— Так, — погоджуюся, — брешу.

Він обіймає мене, притискається міцно, обдаючи гарячим диханням, і думається з подивом: та яка різниця, де жити? Можна й у коридорі. Головне — хто з тобою поруч.

— Слухай, — проймає мене, — а ти чим в лікарню приїхав?

— Братом.

— Тобто… тебе привіз він?

— Та прямо! Автівка привезла! — дуріє далі.

— Червона?

— А то ти бачила його на іншій? — єхидствує Єгорка.

І якби він не підтримав мене, я б там і впала — так зрадницьки слабшають коліна. А, може, правду каже Макар, і дехто мені не по зубах?

Ні, той хто здався без бою, хай лягає відразу в морг, а я звідти вислизнула — зійдемося в битві.

На кухню нас виманює запах кави. Але коли ми приходимо, Єгору, всупереч кислій пичці, дістається свіжовичавлений сік, а мені — зелений чай. Макар незворушно п’є навпроти нас запаморочливу каву. Явно не з пакетика, як минулого разу.

— Пийте, пийте, — усміхається, коли ми перезираємось, і як маленьку компенсацію підсовує до нас тарілку з гарячими бутербродами.

— П’ятсот калорій, — сумно повідомляю я, вибираючи той, що більший.

— Не завадить, — тягнеться за другим Єгор.

Поки жуємо, Макар розповідає, що поговорив з адвокатами, ті своєю чергою — з адвокатами Яра, і зустріч завтра о першій годині.

— Підходить?

— Цілком, — кажу я.

— Занадто рано! — обурюється Єгор. — А виспатися? А в магазин за диктофоном з’їздити? Так, так, — киває, бачачи мій розгублений погляд. — Коли ти збираєшся брати в нього інтерв’ю?

— Не завтра ж!

— А коли?!

Макар розглядає нас, як двох ідіотів, поки ми жорстко сперечаємося, а потім каже очевидні речі, що диктофон зараз є в кожному мобільному телефоні, навіть у моєму, і що якщо я не планую робити журналістську кар’єру серйозно, нічого завантажувати себе барахлом. Ми заспокоюємось під логічними аргументами.

— Не передумав жити зі мною? — цікавлюся у Єгора.

— Ні. З тими, хто тобі байдужий, не сперечаються.

— Мені, мабуть, час, — каже Макар, і я не сперечаюся, а Єгор і поготів.

Поки стоїмо в коридорі, розмірковую: поцілувати чи ні? Але він з усмішкою киває, каже коротке: «До завтра», і виходить за двері, залишивши перед дзеркалом свій ключ. Не буде між нами поцілунків, не буде нічого, раптом розумію. І полегшено видихаю. Виявляється, я підсвідомо боялася, що вони будуть.