2.4

— Тільки нумо ти тепліше одягнешся, — командує Єгор, коли розходимося переодягатися до прогулянки. — А то твій плащ зовсім тоненький.

І переодягнувшись сам, виходить перевірити, чи виконала я його наказ. А я в шкіряній куртці, нових джинсах, які теж завеликі, але тут хоча б можна вдати, що так і треба; і білих утеплених кросівках.

— Ну як? — чекаю схвалення.

Єгор показує великий палець і ми, жартуючи одне з одного, виходимо з квартири. Я віддаю один ключ хлопчику.

— Твій, — кажу, — поки не втечеш.

— Ага, — усміхається, — чекай!

І на такий позитивній ноті виходимо з під’їзду. Автомобіля червоного немає. Ну що ж…

Трохи легше, але не від того, що немає автомобіля, а що я була готова до зустрічі навіть сьогодні. Єгор наказує в кіно, і я не бачу причини сперечатися, тим паче що потрапляємо на мультики.

Зал напівпорожній, ще не вечір, і наш дружний регіт відштовхується луною від стін. Але найголосніше чути попкорн.

— Та ти хом’як! — щипаю за щічку Єгора.

— Заздриш, що в мене більше влазить! — нітрохи не бентежачись, запихає за щоку нову жменю попкорну.

Пляшка коли в нас одна на двох. Я знаю, мама хлопчика сказала б, що кола — це жахливо, і навіть мінералка для дитини зло, але він, по-перше, не буде так харчуватися кожного дня, а, по-друге, уже краще я б не згадувала про неї. Такий настрій нанівець!

— І що сталося? — пхає в бік Єгор, коли після сеансу ми виходимо на вулицю й підкидаємо одне одному кросівками камінчик, що підвернувся під ноги.

— Та так, подумалося.

— Про що?

— Упевнений, що зі мною тобі краще?

— Ні.

Я зупиняюся, і тисяча питань крутиться на язиці, але Єгор і сам пояснює:

— Мій брат живе багатше, будинок у нього більший — це і їжаку зрозуміло. Але будинок дуже великий і сторонніх у ньому так багато, що, напевно, на тлі всього цього я губився.

— В якому сенсі?

— В тому сенсі, що брат мене не помічав. Йому було байдуже: є я чи ні, він від інших дізнавався, як у мене з заняттями, і на цьому вважав братський обов’язок виконаним. Я знаю, що він зовсім не зобов’язаний зі мною возитися, й різниця у віці в нас дуже велика, щоб дружити, тому не в образі. А ти мене любиш. Тобі не було начхати, коли мене відправили в Англію, ти не забувала телефонувати навіть туди, ти не сварилася, що я влаштував тобі інтерв’ю з Ярославом.

— Ну за останнє я думала тебе прибити.

— А що ж не прибила?

— А що б я без тебе робила?

Задоволений, усміхається. Йдемо, кидаємо камінчик далі, поки він не тікає від стусана у велику калюжу. Така умиротворена тиша, саме міська: навколо цвірінькають змерзлі горобці, гудуть трамваї, труться шини авто, диспетчери зазивають у маршрутки, падає діряве листя на темні шевелюри, і раптом дзвінок на мобільний.

Судячи з мелодії, хтось чужий. І не хотілося брати, а звичка: а раптом, думаю, комусь терміново знадобилася.

Відповіла. На свою голову. З хвилину приходила до тями від потоку ультразвука, слова розібрати не могла, а потім впізнала голос, а потім дійшла до суті й усе, намагалася, я дійсно намагалася стриматися, але не змогла.

— Ой, — гикнула, відсміявшись, у слухавку, — ще не те буде, Мар’яно Альбертівно!

І поклала в сумочку телефон зі сторопілою від моїх слів свекрухою.

— Мама? — здивовано запитує Єгор.

— Ага, — підтакую.

— Чого дзвонила?

— Ну як тобі сказати? — намагаюся марно підібрати слова. — Напевно, привітати?

— Тебе? А з чим?

— Привітати нас, — вношу поправку. — З дебютом. Твоя мама прочитала казку в журналі.

І була не просто в гніві, вона просочилася злістю. Тому що казку їй прочитав ніхто інший, як наш посол у Нідерландах.

Свекруха сказала, що за чашкою чаю, але думається мені, з чого б дорослі люди казками під чай бавилися? Нідерланди взагалі не чаями, а більше травами славляться. Так ось, прочитав посол їй казочку про любов гнома і феї, про кам’яне серце, про ночі з царем Аїда, і показав їй ім’я автора невинної казочки, виписане жирним шрифтом: Самарський Єгор Володимирович. І поцікавився: а чи не однопрізвищник часом? Не може ж тринадцятирічний вихований хлопчик писати такі вільності?

Свекруха якимось чином вирахувала мене. Напевно, за принципом, хто крайній — невістка, і така була обурена, що в мене знову гарний настрій!

Ні, Єгор, звісно, не писав цю казку — тут вона послу не збрехала, але знала б вона, як її син швидко друкує на ноутбуці під диктування! І що під тим же ім’ям у журнал відправлена друга казка, про невірну любов Пісочного принца і взагалі про любов де труа.

А мені, здається, знову починає подобатися жити: такі сюрпризи, так дихається вільно, і так п’яно від маленької помсти…

— Куди тепер? — натягуючи каптур, запитує Єгор.

— У магазин за шоколадним тортом, — кажу, — і додому, грітися.

Біжить попереду мене стежкою, у магазині притупує, поки вибираємо торт, у нас в обох усе чудово і краще за всіх. Але безтурботність випаровується, коли звертаємо в наш дворик і через два під’їзди я знову бачу червону автівку.

— Єгоре, йди додому і став чайник, — передаю хлопчикові торт. — Я скоро буду.

— Куди ти?

— Хочу поговорити з деким.

Він знизує плечима й без подальших розпитувань заходить у під’їзд. А, отже, я не помилилася, і це автомобіль Яра, тому що якби там був хтось сторонній, він би навряд чи залишив мене одну.

Ну що ж, не відкладай на завтра те, що можеш зробити сьогодні — так, здається, вчили нас у дитинстві.

Я не боюся. Я відбоялася своє. Мені просто погано й нестерпно боляче, але я радію болю, тому що він свідок, що я існую, що не міраж, що не тінь, а саме я йду до автомобіля, де сидить вбивця мого кохання й дитини.

За тонованим склом нічого не видно, але це мені не видно, а там, якщо і є хтось, бачить мене чудово. Стукаю. І миттю двері відчиняються з мого боку.