3.1

Я оніміла.

Не стільки навіть від дивної заяви, скільки від голосу Яра. Спокійного, трохи глузливо-здивованого, м’якого… як раніше.

І на секунди миготить відчуття, що ми разом, просто я прогулювалася, а він заїхав за мною, щоб забрати додому. І що нас чекають і біле килимове покриття, яке лоскоче оголену спину, і камін, біля якого не сиділи від літа обіймаючись, і відкоркована пляшка терпкого вина, так і не пам’ятаю якого року.

І не було ні тривалого відрядження, ні розлогої відповіді на моє зізнання, ні сонного зілля з трав, ні сцени ревнощів на кухні й мого дефіле на колінах нескінченними коридорами.

Є він. Чоловік, губи якого просять про мої поцілунки.

Є я. Яка дарує палкі поцілунки.

Є ми, сплетені ароматом пристрасті й моїм першим коханням.

Але все це ілюзорна маячня.

Нас немає.

Є він. Чоловік, якого я ненавиджу.

Є я. Яка вигорає зсередини жагою помсти.

Є минуле, що тисне могильною плитою. Є дехто, кому шалено хочу повернути цю ношу.

Яр змінився. Ні, зовні так само гарний, і волосся так само недбало-доглянуте, а щось інше всередині. На рівні відчуттів, якщо заплющити очі й не бачити його усмішку, просвічує щось глибинне. Не знаю, як описати чіткіше.

Я бачу, що це він. Я пам’ятаю все, що він зробив. Пробачити не можу. Та він і не просить про це. Але за те, що сталося, платимо ми обоє, і, здається, його ціна вища від моєї.

Хитнувши головою, проганяю морок і переходжу в наступ:

— Твоя автівка стояла біля лікарні, потім поїхала за нами, а потім відкрито красувалася під вікнами нашої з Єгором квартири. Й ось знову… знову… ти! І що взагалі означає «у твоєму районі»?!

Губи Яра ховають усмішку, і відповідає він серйозно й навіть трохи суворо. Так вимовляють шкодливому кошеняті, якому й ляпас дати шкода, й за вус смикнути нестерпно хочеться.

— Моя автівка стояла біля лікарні, — схиляється до мене, напевно, щоб я краще розчула, — тому що я привіз до тебе Єгора. Я поїхав за вами, — схиляється ще ближче, і запах грейпфрута дражнить не тільки мої смакові рецептори, — тому що Єгор залишив в автомобілі сумку. Там речі на перший час, потім я підвезу інші. Хотів віддати, але вас і з мигалками не наздоженеш.

Хороше пояснення. Макар, при всіх його недоліках, обережний у водінні, і гнати не буде, особливо, коли в автомобілі дитина. Якби я не знала Яра краще, зачіпка зі швидкістю виглядала б як ревнощі. А так… бурчить аби бурчати, але ось одне зрозуміти не можу…

Він збирається привезти речі Єгора… до нас?! Тобто… я що, буду змушена споглядати його на своїй території?! Поїти чаєм із какао?!

Та чорта зо два!

Моє обурення притупляється спекотним диханням, яке ледве не торкається губ, і голова йде обертом; тону, кудись падаю…

— Розплющ очі…

Сіпаюся від вогняного дотику. Дихання або поцілунок?

Тягнуся рукою назад, але мірний голос заспокоює хворі нерви раніше, ніж мені вдається вийти. У ньому ні натяку на палюче дихання, тим паче — на поцілунок. Лише відсторонена холодність, що мені набагато зручніше.

— У «моєму районі», Злато — це просторічний вираз, і ти, як літератор, маєш знати його значення. Пам’ятаєш, коли ми познайомилися, я хотів привезти тебе в одну зі своїх квартир?

А мені й пам’ять напружувати не потрібно. Салон автомобіля той же, і чоловік, у якого дрімала на плечі, і голос, запах — усе начебто колишні…

А я інша. Я не вірю, що зможу розслаблено заснути в його присутності, і попросити наївно відвезти мене додому, не злякатися, коли виконає прохання по-своєму. Ні, не зможу…

— Так ось, — виринаю зі спогадів під голос Яра, — одна з моїх квартир у цьому під’їзді.

Навіщо чоловіку, у якого є неосяжний будинок, тримати квартири в тому ж місті? Для повій, звичайно ж, для повій. І якби я не обмовилася, то й мене б він привіз сюди. Премило, і скількох мав, поки я була в лікарні?

А скількох обробив, поки з ним жила? Набрехав зо три короби, що на роботі, дружина-дурепа однаково не перевірить і вуаля, секс на іншій житлоплощі. А що? Не тільки зміна партнерки, а й обстанови.

Бридко, Господи, бридко, а втім, нехай… можливо, у ліжку його коханки кращі за мене…

— Як бачиш, жодної містики, — закінчує Яр, і все всередині мене вирує від його холодності, від рівного голосу.

Від пасма, що дражливо спадає на його чоло й немов просить, щоб я поправила його. Від погляду, за яким цілий світ, мій світ, безповоротно втрачений. Від светра грубої в’язки, такого білого, що сніг, побачивши цей колір, сором’язливо б убрався рожевим. Від брюк, що кидають мені виклик своїми стрілками: перевір, чи такі ми гострі? Від виразного кадика, що спокушав не раз язик випробувати його на смак і жорсткість.

Яр каже, немає жодної містики, а мені неймовірним здається, що я сиджу в одній автівці з ним, і час — відмотався, хоча я знаю, це тільки видимість. Зозулю б сюди, щоб відповіла: як довго я зможу себе обманювати? Коли час мені освіжити рубці й у бій.