3.3

У тіні під’їзду я безвольно опускаюся на сходи, дивлюся на замкнені двері, і не можу зрозуміти, звідки мені за комір по підборіддю й щоках скочуються краплі дощику й чому вони так довго не просихають?

Яр не вдарив.

Але чому тоді я почуваюся побитою?

Двері з писком відчиняються, але сил підвестися немає. Чудове знайомство з новими сусідами, чи не так?

Подумаєш: втомилася я, присіла, відпочину — піду до себе, поки ж не можу, і навіть холод від сходів не стимулює.

В отворі з’являється чоловік і, зробивши крок, схиляється наді мною, підіймає, зазирає в очі стурбовано. Хм, стурбовано… Не знала б, хто він — повірила б.

— Чого тобі? — немає сил на ввічливість, і відвернутися не можу, терплю рентгенівський погляд.

А він, не кажучи ні слова, притискає до себе, і дощ у під’їзді посилюється, і грім гримить, або так голосно хтось плаче?

Не я, ось би не я, тому що в його присутності я слабкості собі не пробачу. І руки сильні, і в них не страшно, і на хвилинку — ні, не більше — я забуваю про каньйон між нами. А потім раптом пам’ять мені підкидає — ох, дуже вчасно — одну лише фразу…

— Не можу… — і тихий шепіт.

Він не може до мене торкатися після охоронця. Він не може, нехай навіть і не було в мене з тим охоронцем нічого. Він не знає, що не було, і так навіть краще. Ключове тут слово — не може.

А я можу.

Можу нести звання «повія на задньому дворику», можу пережити свою дитину, можу піти з обіймів, у яких мені хочеться бути.

Господи, чому мені все ще хочеться бути поряд із ним?!

Тому що я — ганчірка.

Тому що мене можна викинути, витерши ноги, підібрати, коли виперуть інші, перевернути на виворіт і… заново?!

— Іди…

Він ніби не чує, а подих його, як мотузка утримує, але я роблю над собою зусилля, впираються в грудну клітку і прослухавши всього два удари — так мало — відсовую.

Його очей не видно, тільки відчуваю, як затягує безодня, і падаю в неї, падаю… Ні! Вириваюся, не можу я більше. Може бути, ні з ким не можу…

— Іди, — повторюю прохання, тільки, здається, навіть шепоту немає, лише ворушаться губи.

Я не знаю. Мені байдуже. Усередині все кричить, протестує, гуде ковадлом серце, коли викликаю ліфт, заходжу в нього й дивлюсь на чоловіка у дверях.

Я по цей бік, він — по той.

Якщо скаже хоч слово, я зірвуся, і він немов відчуває. Мовчки ставить у кабінку сумку з речами, натискає на кнопку мого поверху і йде раніше, ніж зсуваються двері.

На поверх доїжджаю сидячи навпочіпки, тихо радію, що ліфт новенький, і не доведеться звільняти куртку від жуйок, плювків та інших щасть, якими діляться виховані громадяни. Єгорка вибігає зустрічати, дивуючись, що я так довго, але, мабуть, погода була чудова, царівна була жахлива — застигає з відкритим ротом.

— Муха залетить, — стискаю йому щелепу двома пальцями й віддаю сумку.

— Самому розбирати? — морщиться.

— Та ні, — кажу, — можеш запросити покоївку.

Він іде в кімнату спантеличений, а я доповзаю на напівзігнутих у кухню. Поки ставлю чайник, зозуля озвучує «третю» дня. Я вдячно киваю й завантажую себе дрібними завданнями. Наприклад, марно шукаю каву — таке відчуття, та втекла слідом за Макаром.

У результаті роблю зелений чай і п’ю машинально, без задоволення, поки не підходжу випадково до вікна поправити тюль і… Відскакую зайцем: від вікна.

— Хто там? — визирає з-за моєї спини Єгор.

— Нікого.

— Ага, ага, — погоджується, — бачу.

Я чую різку тишу після того, як автомобіль від’їжджає від нашого під’їзду. Адже ось, олігархен, пішки сумку через під’їзд пронести не міг! І то, радіти треба, що до під’їзду їх заможна високість самі зайшли, а не холопів надіслали.

Ні, не мій це світ. І слава Богу.

Значно приємніше сидіти у звичайній двокімнатній квартирі, з усміхненим хлопчиком, який голосно хлюпає гарячим чаєм.

— Я шось кави не знайшов.

— Я теж.

Зітхаємо обоє, а потім темні очі позбавляються смутку:

— Ми тільки чай пити будемо, або торт можна відкрити?

— А ти що, — дивуюся, — не їв його?

— Тебе ж не було, — дивується своєю чергою й, надихнувшись реакцією, дістає з холодильника торт. Сам нарізає щедрі шматки, сам розкладає в тарілочки, з яких торт має намір виповзти, сам дістає виделочки.

— Шкода, десертних вилок і ножа немає, — нарікає.

— Таки так, — ледь не похлинувшись, підтакую, а сама намагаюся згадати, як вони взагалі виглядають.

Ми п’ємо мовчки, тільки за вухами тріщить від горішків, коли Єгор, тяжко зітхаючи, зізнається:

— А я думав, ти так довго, тому що ви помирилися, а в тебе туш на щоках розмазана.

Я кабанчиком мчу у ванну, на ходу розбираючись із горішком у цукрі, і здивовано роздивляюся обличчя в дзеркалі, поки вдається згадати, що я взагалі не фарбувалася. Вмитися справді не завадить, очі трохи припухлі й червоні, але й тільки.

Повертаюся на кухню, а Єгор, нітрохи не покаявшись, стенає плечима:

— На понт узяв, ти ж мені нічого не розповідаєш.

І не збираюся більше вмішувати дитину в наші стосунки, він уже й так вплутаний по саме нікуди.

— А знаєш, — каже Єгор, — він дуже страждає.

— Вмієш ти поліпшити апетит, — хлюпаю на стіл чаєм із горішками. Доводиться витирати, підійматися знову ж, кидати погляд у вікно, за яким нічого примітного.

— Серйозно, Злато, — і як йому вдається знищувати одночасно торт і моє терпіння? — А я з ним говорив. Він теж, як і ти, відмовчувався, тримав усе в собі…

Він робить театральну паузу, думаючи, що я куплюся на гачок.

— А потім що, сповідався? — пирхаю.

Це не означає, що гачок спрацьовує, просто якось… хлопчик подумає, що не цікавий мені, а в дітей така тонка психіка.

— Ні, — хитає головою, — відкриватися не в його характері, ти ж знаєш.

— Звідки мені знати? — обурююся, але запізно, уже кивнула — і Єгор це помітив.