3.4

Дзвінок порушує наше умиротворене усамітнення.

Поки напружено міркую, хто б це міг бути, й нишком визираю у вікно — чи не висадилися з підозрілих червоних автомобілів підозріло небажані гості, хлопчик відчиняє двері й по-хазяйськи радо зазиває когось увійти. Гість шльопає босими ногами, наближається до кухні й…

— Здрастуйте, Злато Юріївно, — вітає мене покоївка Яра.

— Здрастуйте, — даю спокій торту.

— Єгор запросив мене розібрати його речі. Можна?

Дивлюся на хлопчика, а той як ромашка пелюстки пригладжує після дощу — сонячно мені усміхається, навіть зуби перерахувати можна.

— Ну, — кажу, із силою впихаючи виделку в невинний торт, — якщо запросив, то будь ласка.

Покоївка вдячно тікає, Єгор завбачливо прямує за нею, а я, після того, як проходить здивування, пирскаю сміхом.

Та-ак, обстанову змінили, а замашки колишні. Важко ж вам доведеться, Єгоре Володимировичу, у мирських умовах. Або в нас не тиха домівка буде, як мені думалося, а прохідний двір?

За пів години дівчина заходить попрощатися. Єгор, не чекаючи поки вона піде, вгризається в щедрий шматок торта, і мені якось незручно стає за голодні очі покоївки. Саджаю її з нами, так би мовити, почаювати за новосілля.

Спочатку вона опирається і все величає мене на ім’я по батькові, змушуючи відчувати незручність: її імені я досі не знаю. А потім розслабляється настільки, що береться базікати аж до мого головного болю: про дитинство, про те, скільки в неї родичів, про церкву чомусь, і закінчує все це жалісливим схлипом:

— А знаєте, я більше не працюю в будинку Ярослава Володимировича. Він усіх звільнив.

Й ось, ридає в мене на плечі, і нічого мені не залишається, як втішати бідну дівчину й обіцяти, що я не буду проти, якщо Єгор Володимирович ще запросить її для маленьких доручень. Я так розчулилася, що ледь не запропонувала їй у нас оселитися, але, слава Богу, дівчина з місцевих.

Єгор, нітрохи нас не бентежачи, кладе собі в тарілку новий шматок торта. Цікаво, спохоплююся, провівши покоївку, а дітям можна стільки солодкого?

— А що в нас є крім торта? — ставить зустрічне запитання.

Кладу другий шматок собі, і мовчки пережовую. Адже ось, я думала: він — пестун, а він — пожалів покоївку й дав можливість заробити.

— Скільки ти їй заплатив? — цікавлюся.

— П’ятдесят доларів. Хотів дати більше, але тоді б вона здогадалася.

Так, здогадалася б, і могла не взяти грошей.

— І звідки фінанси? Бабуню нашу розводиш?

— Та годі! Бабуня врятувала в екстреному випадку, а на всі інші в мене є старший брат.

— Але хіба він не обмежив твої витрати?

— Тільки на той час, поки я міг втекти з Англії, — хихикає. — А зараз я дуже багатий хлопчик. Тож жити зі мною вигідно, — підморгує.

— Наступного разу платиш у кіно.

— Ухтишка! — надихається. — Домовилися! І попкорн із мене. І кола. Дві!

А це камінь у мій город: я купила йому молочний коктейль, до якого він не доторкнувся. Але він взагалі не жадібний хлопчик і азартний, і так хоче швидше стати дорослим, щоб нести за інших відповідальність.

— А знаєш, — оцінювально дивлюся на нього, — думаю, з тебе вийде хороший посол.

— Поки не впевнений, — буркоче він, — ось якщо в мене дещо вийде…

Єгора від моїх розпитувань позбавляє дзвінок на мобільний. Бабуня, шепочу, коли починає крутитися в нетерпінні. Він махає їй рукою привіт, ніби вона його може бачити, а потім спохоплюється й буркоче, що треба бабусі нашій провести інтернет і задарувати свій старенький нетбук і все, нове життя пенсіонерам!

Бабуня усміхається, на все згодна, каже, якщо онучок особисто їй провайдера вибере. Й ось моя ромашечка зовсім-зовсім розквітає й обіцяє незабаром приїхати, залагодити всі технічні питання і провести курс навчання. Безкоштовно.

— В рахунок відсотків, що набігли, — поправляє його бабуня, й обоє залишаються собою страшенно задоволені.

І так спокійно й мирно в нас у квартирі, доти, поки мене не осяває. Це як, цікаво, Єгор збирається зі мною завтра йти на зустріч із Яром, якщо йому в школу, напевно, треба?!

— Єгоре, — озвучую запитання, — а тобі на котру завтра в школу? Або ти з репетиторами займаєшся? Так треба зателефонувати їм, сказати, що в тебе змінилося місця проживання.

— Ууу, — смутніє хлопчик, відсуваючи від себе торт і повертаючи мені телефон із не менш засмученою бабусею на дроті, — а так день добре починався…

Бабуня вичитує мене за суворість із її улюбленцем, але я — кремінь. В моїй присутності Єгор обдзвонює репетиторів, в моїй присутності двічі намагається помилитися під’їздами й один раз — номером будинку, але я терпляче його виправляю.

Ось так-то, у мене не розпустишся. Вчитися — отже, вчитися! А я сама завтра… як-небудь… переживу цю зустріч… з майже колишнім чоловіком.

— Задоволена? — запитує Єгор.

— Цілком, — і не приховую свого задоволення.

— Я теж, — усміхається лисицею. — Мої заняття з восьмої ранку й до шостої.

І, відверто кажучи, жодного разу я не бачила, щоб хтось усміхався божевільному навантаженню. Але таємний сенс цієї радості відкривається в наступній фразі:

— А ось із дванадцятої до третьої, Злато, у мене перерва, і я, певна річ, встигаю на вашу зустріч із моїм братом. А ти думала, я тебе саму залишу?

— Ні, — кажу, зазирнувши в темні дзеркала настороженого очікування, — я знала, що ти — найкращий друг на світі.

На цій милостивій ноті ми, порадившись, висуваємося в магазин за не такими солодкими продуктами, як торт, який заморив нас. Сподіваюся, хлопчику сподобається, як я готую, тому що вибору в нього однаково немає, а кухарку Яра в нашому домі я бачити не хочу. Пізніше, якщо підтвердиться, що сонне зілля — її рук справа, влаштую нам зустріч, а поки…

— А це будеш?

— Ага!

— А це?

— Звісно!

— Не знаю, куди нам стільки?

— З’їмо!

А поки мені так добре, що до одного місця дрібнота, яка не зуміла втоптати мене в бруд. У цьому каламутному озері водяться золоті рибки, й одна з них завтра поділиться лускою. Добровільно.