Подих осені-2

4.2

— Та нічого не буде дивного, — заспокоює Макар. — Зустрічаємося в конференц-залі бізнес-центру, де у твого чоловіка офіс. Тобі говорити не обов’язково — і краще, якщо раптом захочеться, після підписів із боку Ярослава Володимировича, щоб не передумав. Це займе щонайбільше пів години, тому що юристи все владнали. Проста формальність. З конференц-залу ти вийдеш вільною й багатою жінкою. Знову ж, якщо не наговориш зайвого.

Я по очах бачу, що останнє він додає, щоб полякати, і мій мандраж випаровується; напевно, побічний ефект.

— А ти дійсно збираєшся бути присутнім? — наполягаю на останньому питанні.

— Так, — здивовано здіймає брови, — якщо хочеш.

І я не знаю, що відповісти. Чи хочу я дражнити бика червоною ганчіркою, нехай навіть кажуть вчені, що бик кольору не розрізняє?

— А хіба, — мнусь, — твоя присутність не буде ще гірше, ніж якщо я раптом недоречно розбазікаюся?

— Так, так! — раптом пожвавлюється Єгор. — А я все чекав, коли тебе осяє!

Макар кидає на нас дивний погляд і більше не відвертається від дороги, хоча ми вже не їдемо й навіть не тягнемося, ми стоїмо в заторі без кінця й початку.

— Запізнюємося, — хвилюється Єгор.

— Схоже, — погоджується Макар.

— Зателефонувати йому? Сказати? — запитує хлопчик і миттю відповідає сам собі: — А він ненавидить непунктуальність.

Мене підбиває зробити все, щоб мій благовірний втратив самовладання, й навіть якщо затор розсмокчеться, запізнитися наперекір. Але ця зустріч мені потрібніша, тож швидко знаходжу вихід і навіть тихо радію, що автоматом розв’язане питання з присутністю Макара.

— Ми вийдемо тут.

— Як? — дивується хлопчисько. — Пішки ми тільки до вечора дійдемо!

— Макаре, пригальмуй де-небудь на узбіччі?

Автомобіль абияк вклинюється в правий крайній і зупиняється.

— Ти що? І далі ми куди? — пихкає Єгор, коли я запрошую на вихід.

— А далі, — зазираю в салон і шепочу довірливо. — А далі… на метро!

Ви ніколи не бачили їжачків у шоку?

Незабутнє видовище: очі як дві більярдні кульки, ніс задертий, вуха чомусь сторчма разом із зачіскою, а рот зображує всі фігури з лінійки еліпса по черзі.

— Підштовхнути? — співчутливо цікавиться Макар, і цією фразою змушує хлопчика, крекчучи й стогнучи, вийти з автомобіля.

— Брр, — настовбурчується, — дощ починається!

— Я бачу, — розкриваю над ним парасольку.

— Та що я, як дівчисько, під квітчастою парасолькою піду?

Я вже позираю в салон на Макара з думкою: а чи не залишити Єгора в теплі й сухості, але він вловлює мій погляд і швиденько вихоплює парасольку.

— Я понесу!

— Ось це по-чоловічому, — схвально помічаю.

— Злато! — гукає Макар, коли мініконфлікт залагоджено, і ми налаштовані на прогулянку до метро.

І мені трохи незатишно під сповненим розуміння поглядом: так, кинула його, так, не хочу, щоб він був зі мною в цю хвилину. Вважаю зайвим показуватися з ним на очах у Яра. Принаймні, поки що.

— Я буду чекати біля бізнес-центру, — відводить погляд, — підвезу вас додому.

— Дякую, — на це я згодна: вистачить із мого темноволосого їжачка культурного шоку в один бік.

— Йдемо? — квапить їжачок.

І ми, ухиляючись від квапливих черевиків, підборів, гострих парасольок і порожніх поглядів, йдемо до метро. Всього лише десять хвилин, я навіть рада прогулянці після тривалого лежання на лікарняному ліжку.

І ніч була безсонною, здається, зараз тільки й оживаю, прохолода на обличчі, прохолода в серці. Головне — підібрати комфортну для себе температуру. А мені комфортно.

Поки стою в черзі за жетончиками, Єгор позирає на термінали, потім, як досвідчений, кидає свій жетон і щасливо мені усміхається з того боку. Ледь помітно киваю, мовляв, розумничку мій, і ми в чудовому настрої спускаємося на платформу.

Відтягую хлопчика далі від білої смуги, намагаюся схопити за руку — виривається, дорослий! — кладу долоню йому на плече й то рятую від квапливого потоку на вихід, то підштовхую всередину під натиском охочих увійти. Підштовхую до віконця біля протилежних дверей, і поки він розглядає світ із позиції рейок, переводжу подих.

Зізнатися, для мене метро — теж стрес, але це найшвидший і найдоступніший транспорт у мегаполісі, доводиться терпіти й запахи чужого поту, і чиїсь спритні або мимовільні дотики, і відгомін клаустрофобії.

Єгор поводиться спокійно, очі, щоправда, усе ще як блюдця, але розширюються ще більше, коли від краєвидів міста перемикається на пасажирів. Я в підлітковому періоді страшенно комплексувала, якщо на мене задивлялися хлопці: здавалося, дивляться на прищі, а потім почула фразу, що на негарне дивитися неприємно, і заспокоїлася.

А даремно, виходить. Єгор, наприклад, уже дві зупинки не відриває погляду від потертої безпритульної, і навряд чи він знаходить її привабливою.

На зупинці з центральною вулицею міста нас практично вдавлюють у вікно, і хлопчик крутиться й так і сяк, але за спинами похмурих чоловіків не роздивитися ту, що зацікавила.

— Я ща, — протискується крізь натовп і повертається через одну зупинку, коли я вся на нервах, що його загубила. Але вголос зображую безпечність:

— Куди ходив? Що бачив?

— Так, — ховає погляд, — спілкувався.

Мене пронизує нехороша думка, принюхуюся — запах той же, без домішок хвороби й перегару. А, може, даремно я думаю все найгірше?

Що спільного в хлопчика-мільйонера й жебрачки?

Готуємося на вихід, нам на наступній і раптом… я помічаю, як з того боку, за зачиненими дверима, стоїть безпритульна, що їхала у вагоні, і від Єгора не відводить погляду. У ньому стільки болю, недовіри й стільки темряви, яка тремтить від штучного світла, що в нападі раптової паніки я обіймаю хлопчика за плечі.

І погляд безпритульної переходить на мене.

Нехай я. Нехай мені дістанеться шматочок темряви, не хлопчику…

Але бачу сльози, які витирає новенькими купюрами, усмішку бачу й надію…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше