4.3

— Ти незабаром розоришся, — цілую темну маківку, — маленький Рокфеллер.

— Мої рахунки лежать недоторканими в банку, — знизує плечима.

І як вичитувати його, що міг же нахапатися болячок і комах? Як цинічно повчати, що не допоможеш усім, а та безпритульна, найімовірніше, витратить гроші на спиртне?

Я буду думати позитивно. Він розоряє Яра — і хто проти?

— Ти розумниця! — на зупинці все-таки хапаю за руку і вклинююсь у потік. На ескалаторі знову повертаю їжачкам, що пихтять, волю.

— Хуух, — переводить подих, — це екстремальніше, ніж стрибки з парашутом.

— А ти що, стрибав?!

— А ти що, ні?!

І перш ніж в очах хлопчиська відіб’ється перевага, я запитую:

— А ти в трамваї коли-небудь їздив? А в тролейбусі? А в маршрутці з водієм, який в цей час палить цигарку?

У хлоп’ячих очах нарівні з диким інтересом висвічується шана мені й повага, і ми до бізнес-центру на замовлення екстремала торохтимо трамваєм. Ледве встигаємо втекти від контролерів, тому що: ну хто ж платить за одну зупинку, якщо немає кондуктора?

Повискуючи й підскакуючи, мчимо до дзеркального бізнес-центру, і там приводимо в серйозність обличчя, струшуємо від краплинок дощу парасольку й радіємо, що не потрібно поправляти макіяж. Ну все, я до випробування готова.

— А ви до кого? — зупиняє безликий охоронець у формі невизначено-похмурого кольору.

— До себе, — випереджає Єгор. — Мій брат уже в конференц-залі?

Звідки тільки поважність така взялася, і де хлоп’яча безпосередність, від якої шаленію? Я так і застигаю біля дверей у холі, поки охоронця пронизує усвідомлення, хто перед ним, і він з усмішкою скаженого ведмедя вітає нас із добрим ранком і вказує на двері в кінці холу.

— Та знаю я, — відмахується Єгор і, взявши мене за руку, відводить трохи вбік. — Текс, зателефонуємо твоїм адвокатам, де вони?

— Так, треба зателефонувати.

Мені якось безпечніше увійти в ті двері разом із ними, тому що Єгорка хоч і мій захисник і взагалі, але поки маленький, і якщо його відштовхнуть…

В очах темніє, і я падаю на мармуровий бордюр для штучної пальми.

— Жах який! — обурююся, оглядаючи місце приземлення. — Хто тримає в бізнес-центрі величезні неживі квіти?!

— Але клумба-то в пригоді стала!

Невизначено махаю рукою: сенс сперечатися з очевидним? Поки Єгорка з’ясовує, де наші адвокати, приходжу до тями, збадьорившись посиденьками на прохолодному мармурі й бризками фонтанчика під мертвою пальмою.

— Несмак, — хитаю головою, а пальма й не сперечається.

— Текс, — перериває діалог Єгор, — вони вже тут і чекають нас у конференц-залі. Пішли.

— Послати? І це говорить мені хлопчик, який робив зауваження, як говорити правильно: обманювати або брехати?

— Знайшла час зводити рахунки, — підхоплює й буквально тягне мене до дверей, які я бачити не хочу, не те, що відчиняти.

Ми гальмуємо, обмінюємося поглядами й…

Єгор, як джентльмен, відчиняє двері, і я входжу, намагаючись заховати страх під байдужістю. Я краєм ока зазначаю кількість людей, ділю на наших і чужих, сідаю в одне з крісел на коліщатках, люб’язно відсунуте Єгором, і чекаю.

Єгор сідає поруч і ми, як за командою, відкидаємося в кріслах.

Захисник мій праворуч, ліворуч — двоє адвокатів, з якими днями все обговорили й на всьому зійшлися; навпроти — Яр, знайомий тип із бару, який користує непідхожу йому Лариску; і лисий тип із борідкою й портфелем. Придивляюся — ось здається мені чи ні?

— І знову здрастуйте, — він злегка киває.

— Так це, правда, ви сьогодні вранці походжали в мене домом?

— Я, — зітхає покаянно, — і знаю, що вас розбудив.

— Та це нічого, — відмахуюся, — просто якщо ви — адвокат Ярослава Володимировича, — стійко тримаюся навіть мигцем поглянути на обговорювану персону, — і вже були в мене вдома, а всі нюанси, як я розумію, залагоджені, навіщо тоді нам зустріч? Прихопили б із собою папери, я б їх підписала — і вуаля.

— Боюся, вуаля б не склалося, — знову зітхає адвокат, — мій клієнт наполягав на особистій зустрічі.

— А навіщо?

Я все ще дивлюся на адвоката й тільки, хоча навпроти дехто демонстративно прочищає горло. Я з простих, мені можна не прикидатися делікатною, і я наполегливо ігнорую натяк.

— Мої адвокати, — киваю на своїх; вони кивають на підтвердження слів, — запевняли, що жодних питань не залишилося.

— І це щира правда, — погоджується мужик із борідкою, — але мій клієнт…

— Так, — нарешті долучається до обговорення і Яр, — наполягав на зустрічі я.

— Навіщо?

— Хотів побачити особисто, як ти будеш підписувати. Так зрозуміло?

— Нєа, — і зовсім точно незрозуміло. — Хотів побачити радість, коли буду підписувати документи про бабки, або щастя — коли про розлучення?

— Байдуже. Хотів побачити тебе.

Двозначність у його словах або…

І я, зважившись, дозволяю й собі його побачити.

Вродливий. Умиротворено-спокійний. Небезпечний хижак. Мовчить. Чогось чекає. Мовчать і інші. Та вони хоч дихають без дозволу господаря?

А я дихаю.

Живу.

І покохаю іншого.

Мені просто потрібно трішки прийти до тями.

Потрібна свобода.

Я не можу так більше.

Відпусти.

І я мовчу, але Яр читає по очах. Я бачу. Знаю. Відчуваю його, як колись. Тільки… колишньої немає мене. Залишилася там, на задньому дворику. А тут — інша.

Дай мені свободу.

Не можу залишитися.

Правда.

Так боляче, що й болю немає, і серце в шмаття.

І він мовчить, і тільки в темній ночі очей його — горить вогонь. Надії? Віри? Страху і відчаю? А я раптом бачу обличчя безпритульної, що сьогодні віднайшла свій шанс. І чи маю я право позбавляти його іншого? Так — можу. Так — я хочу розплати. Але чи маю право?