4.4

— Де підписати? — я розриваю наш контакт і падаю, і падаю у вир від полегшення, що я зважилася; і сумнівів, що могла залишитися.

Переді мною кладуть папери, я не читаю, я біжу рядками, мов тікаю від себе і внутрішнього страху, тільки… Стоп!

— Тут не згодна, — підкреслюю один з рядків, і троє юристів не позирають здивовано, а витріщаються, коли читають цей пункт.

— Але… — це голос подає мужик із борідкою.

— Впевнені? — а це здивований мій адвокат.

— Так, — схрещую руки, віддзеркалюючи Яра, і дивлюся прямо. Я падаю, мені більше не підвестися і вниз: можу летіти без зупинки…

Ледь помітно той киває. Мужик із борідкою заходиться у нервовому кашлі, осушує кілька склянок із кулера, і ротом хапає жадібно повітря.

— Але… як же… це… ох… — буркоче, і вся увага з мене перемикається на господаря.

Мені здається, він просто жадає розповісти всім нам, що Яр збожеволів. Але хіба це новина?

Хто платить власній дружині за рік у ліжку скажені гроші? Я пам’ятаю, обговорювали, що якщо не складеться, він виплатить мені компенсацію, але я була впевнена, що мова йшла так, про суму на перший час, а тут в очах рябить від цифр, людей, паперів, уламків минулого.

— Ярославе Володимировичу, — адвокат відновлює спокій, — я мушу бути абсолютно впевненим, що ви абсолютно усвідомлюєте, що робите…

— Абсолютно, — не відводячи від мене погляду, каже Яр.

— Послухай, — спохоплюється його приятель із бару, — твій адвокат дійсно має рацію. Це занадто! Та я сам скажу їй…

— Стасе, — дуже тихо вимовляє мій чоловік, — не втручайся.

Він не просить, йому просто немає потреби підвищувати голос, щоб вимагати.

— Навіщо тобі це, можеш сказати? — так само м’яко, як з іншими, Яр розмовляє і зі мною. Я знаю, м’якість показна, я знаю, всередині нього вулкан, але розум мій заколисується самообманом.

— Мені подобається. Я так хочу. Задоволений?

— Як хочеш, — невловний жест, й адвокати, немов мишки із сінника, шарудять паперами, вносячи мої нечисленні корективи. Передають папери мені.

— Задоволена? — уточнює Яр. І все моїми ж словами: «як хочеш» і «задоволена», я віддзеркалюю жестами його, а він мене — словами. Двоє близнюків, яким більше не зійтися, у кожного свій шлях.

Я перечитую змінений пункт, киваю поважно, я виторгувала, що хотіла. Так, задоволена, тепер моє прізвище — Самарська, навіть після розлучення!

— Панове, залиште нас наодинці.

— Навіщо?! — спохоплююся, коли конференц-зал порожніє, і залишаємося тільки я, Єгорка й сам Яр.

Мій колишній розвертається назад, переносить зі столика шампанське, келихи й наливає, ігноруючи питання й мою жагу до втечі.

— Відзначити, — каже незворушно, — і налаштуватися на інтерв’ю.

— Ааа, — Єгорка, підморгнувши, поспішає слідом за юристами.

А я з келихом, невідомо як матеріалізованим у мене в руці, прилипла до крісла й тільки й можу, що прошепотіти:

— Яке інтерв’ю?

— Яке? — розтягується лев у вишкірі. — Ексклюзивне. Один ковток, і ми поговоримо.

Один ковток… Чи зможу я довірливо випити з його рук? Сам наливав, сам відкорковував шампанське, але чи точно шампанське в келиху?

— Злато…

А я дивлюся на золотий напій, на матовий келих із високою ніжкою, але перед очима мутна пляшечка тієї рідини, яку мені влили в рот на кухні. І ляпас… У тугий клубок стискаються всі нутрощі, мій страх сочиться, заповнюючи кімнату, дихати нестерпно, спазмом зводить горло.

— Волієш інший день, іншу обставу?

Про що він? Я вдруге не зможу…

Хоча, що мені втрачати? Не вірю, ні, не вірю, але начхати. Уявімо, що в келиху отрута і я помру. І що?

Смерть — не страшніша, ніж життя. Коли я корчилася, коли дивилася на обличчя втраченої дитини, коли вигадувала йому ім’я — це моторошно. А порожнеча — приємні ліки болю.

Квапливо роблю ковток і чекаю.

Хвилина, дві…

Спазм відпускає горло, розкручуються зі спіралі нутрощі, а я дихаю вільно. Яр дивиться напружено, а я розслаблено відкидаюся знову на спинку крісла. Кручуся на ньому на всі боки: величезний кабінет, але, як і маєток, не для мене.

Піти б із нього на вулицю, під дощик, погляди сторонніх, що не чіпають, не зачіпають. Але поставити крапку рано.

Яр чекає запитань — не розчаровувати ж хлопчика заново. Жива і відгребла ось щойно добряче капіталу, поговоримо. Не по щирості — ні, по нервах. Походимо канатом над голодною безоднею.

Одружився він з тихою незайманою, що чекала додому і вірила, і так кохала, що аж соромно, а зробив із неї бездушне щось. Про що він думає, я буду запитувати його? Про дитинство? Нехай маман його розповість це майбутній невістці. Мене цікавить суть, не світла, не показова — навиворіт.

— Моє перше і єдине питання, — вмикаю диктофон. — Скількох ти натягнув, поки я вмирала в лікарні?