5.4

Не просто це — дорослі діти.

Єгорка щось клацає на ноутбуці, а мої думки несподівано перескакують на Яра, прокручую зустріч дня й розумію, що практично не пам’ятаю розмови. Папери підписала, розбагатіла, а що наговорив мені Яр?

Плювався отрутою?

Морально підготувавшись, вмикаю диктофон. Так дивно, мій голос як чужий, трохи через ніс, застуджений якийсь. Не знала б, що я — і не впізнала б. Ага, ось поставила питання, ось пауза, ось наша пересварка, а ось…

— Я знаю, що дитина була моєю…

Мовчання.

— Я знаю, що ледве не вбив тебе…

Мовчання. Усе, більше я не пам’ятаю, але голос Яра продовжує говорити, такий же як і в житті — рівний, хрипкуватий, без виявленої в мене французької вимови.

— Коли приїхав лікар, і привів мене до тями…

Він робить паузу, за час якої я встигаю згадати, що дійсно викликала лікаря. Дивно, пізніше я про нього жодного разу не подумала, але ж він не підійшов до мене, не надав допомогу. Ніхто не підійшов, крім Макара.

— Повірити не можу, що зробив це з тобою. Перед очима червона пелена, з рота піна, як у шизофреніка. Я кинувся до тебе, але не зміг…

А цю мить я пам’ятаю: він сказав, що не може доторкнутися до мене. Ще б пак, після охоронця, після всього, що ми з ним виробляли на екрані, після нібито моєї від нього вагітності. Чистьоха, пальчики боявся забруднити, а я лежала, вкриваючи себе жменями землі й слухаючи, як дощ стирає кров із моїх ніг.

Не можу!

Ненавиджу!

Так хочеться, щоб він зрозумів, через що я пройшла, щоб усвідомив, що втратила, щоб побачив, якою стала завдяки йому. А я зможу доторкнутися до бруду. Не хочу, бридко, але зможу.

Але голос Яра з диктофона продовжує розпочату фразу і я божеволію.

— … Не зміг доторкнутися до тебе після всього, що скоїв…

Тобто, не доторкнувся не через мене, не через мій неправдивий зв’язок з водієм і водевіль, а… через те що зробив зі мною… він…

Я вимикаю диктофон, озираюся зацьковано. Мені страшно, що він може опинитися поруч, підійти й… почати пояснювати все зі свого боку. А я не хочу бачити його бік! Мені б забути свій! Мені б тут розрахуватися!

Я знову вмикаю диктофон, і знову голос Яра. Про те ж. Не міг почати перераховувати коханок? Не міг похвалитися, як добре йому без мене? Не міг сказати ущипливо, як голосно вони кінчають?

Рве душу, а я слухаю…

— … Я — вбивця, торкаюся до тебе… Я не був упевненим, що ти витримаєш це, ти металася на межі, ти марила, ти проклинала… Ти кликала іншого чоловіка, але мені було байдуже…

Я кликала Святослава…

— … Потім мені здалося, що ти йдеш, кидаєш мене, а я… Намагався знайти хоч кого-небудь у цьому склепі, намагався відігнати від тебе Макара, навіть хотів убити його. Там, на доріжці. Але коли він узяв тебе на руки, ти замовкла, я подумав… твоє життя було важливішим, ніж його вбивство…

Моє життя нічого для мене не було варте, але дивно, що він замість помсти скривдженого чоловіка намагався мене врятувати й навіть дозволив узяти на руки моєму коханцеві. Хотів убити Макара… Так, він міг би…

— Я не намагаюся відкупитися грошима. Я знаю, що моя провина… вона зі мною… Я не намагаюся виправдати себе… Я просто хочу, щоб ти спробувала почати жити заново… Без мене, але… Я дуже хочу, щоб ти була щасливою, Злато… І що стосується твого питання… мені не потрібно згадувати й підраховувати, щоб відповісти… У мене не було жінки після тебе… Хоча, для тебе це не має значення і я даремно це говорю… але те, що відчуваю до тебе… Тобі недобре? Пробач мені… Я не повинен… Злато…

Далі йде моє прохання Єгору, чути, як відчиняються двері — і все.

Кінець нашої історії й хороший сюжет для викривальної статті про мільйонера, який не може довести свою жінку до оргазму — тільки до реанімації, але всупереч логіці не зраджує їй.

Про мільйонера, який оплачує смерть своєї дитини, а сам сяє у світських хроніках, навіть не цікавлячись ім’ям малюка. Він навіть свого брата спихає колишній дружині-повії, аби не возитися з ним.

Але чому за самої лише думки вдягнути весь цей бруд у літери, мені так паскудно, ніби я цей бруд сьорбнула?

Я ніколи не буду писати про Єгора. Я вдячна, що він зі мною. Я ніколи не буду відкривати наші інтимні стосунки з Яром, тому що… досі для мене це занадто особисто, занадто неймовірно. Я ніколи не буду писати про те, що сталося тоді в будинку, тому що ім’я мого сина для мене є недоторканим.

Додому ми все-таки поїдемо, провітримося, змінимо атмосферу, нехай бабуся розпустить онука, але я ніколи не буду ні хорошим, ні поганим журналістом, тому що цієї статті не буде.

Завтра спозарання вставати, й ми з Єгором домовляємося лягти раніше, але це я так думаю, що домовляємося, тому що коли о другій ночі, так і не заснувши, встаю попити води, помічаю тьмяний вогник у кімнаті хлопчика.

Зазираю — треба ж! — інших читати не змусиш, а цей озброївся електронною книгою й позіхає вже, а не вимикає.

— Єгоре! — вигукую.

Він, ойкнувши, вимикає книгу й вдає, що спить давно й бачить десяті сни.

— Доброї ночі, — кажу йому, не стримуючи усмішки.

— Доброї, — радіє, що не сварюся.

А я сиджу на кухні, дивлюся у дворик, освітлений ліхтарями, і думаю про запис на диктофоні. Так шкода, якщо він говорив там правду. Шкода, адже якби не хтось третій, який зіграв із нами злий жарт, усе могло б бути інакше.

Але вже не буде.

І навіть його фраза про якісь почуття…

Так, промайнуло, а в мене сну ні в одному оці.

Не знала б я краще Яра, налаштувала б, накрутила й повірила, що все, що говорив, усе, що залишилося між рядків, укладається в одне-єдине слово — «кохаю»…