6.2

І бабуня з готовністю забуває про онуку, щедро наділяючи ласкою хлопчика.

— А руки мив? — помітивши в його руці котлету, суворо цікавиться. І

миттю обурений погляд на мене — не встежила.

— Протер вологими серветками, — заступається за мене Єгор.

— Тьху яка гидота! — ще дужче обурюється бабуня, і вони обоє йдуть у ванну, один одному поливають із ковша на руки.

Єгор повертається чомусь із сухими руками, але вологим волоссям і радісно сповіщає:

— А у вас вода не йде!

— Ми знаємо, — зітхає мама.

— Навіть холодної немає!

— Так, так, — підтакує мама.

Я ставлю на стіл бабунині пиріжки, мама закінчує з котлетами, і ми збираємося за столом. Треба ж, який він маленький, особливо, коли стільки людей, і троє з них чоловіки. Проте порожніє швидко.

Ні Макар, ні Єгор не бентежаться, що мене тішить, а то умовляй поїсти, як маленьких. Тато споює Макара саморобним коньяком, бабуня мене — саморобною вишневою настоянкою, а Єгора — компотом. Мама спостерігає за нами з розчуленням.

— Я, звісно, рада, що ви приїхали, — знову бабунин суворий погляд на мене, — але хіба Єгору не потрібно ходити в школу?

— Так він із репетиторами вдома займається, — виправдовуюсь я.

— Це не діло! Хлопчику потрібне спілкування, не все йому, як квочці, з тобою вдома сидіти. З однолітками потрібно контакт знаходити.

— Та він легко йде на контакт, — намагаюся відбитися.

Єгор стежить за нашою розмовою, але говорити ніколи — в житті не бачила, щоб він стільки їв, хоч би погано не стало. Є все-таки свої переваги в тому, що я не любитель готувати.

— Злато, — продовжує бабуня, — я розумію, що Єгор — не простий хлопчик, але є ж спеціальні школи, ліцеї, гімназії. У вас взагалі академія при інституті є, а якщо Єгор у майбутньому збирається робити кар’єру політика, то спілкування, правильне спілкування, на всіх рівнях, навіть на тих, що нижче тебе за статусом, йому знадобиться. Ти так не думаєш?

Я вгризаюся у відбивну, і бабуня робить висновок:

— Не думаєш. Ти надто захоплювалася саможалінням.

— Немає такого слова! — це Єгор, правильні слова — в його компетенції.

— Проте є такий стан, — не губиться бабуня, й оскільки хлопчик розумненький, навіть всупереч моєму блюзнірському вихованню, йому дістається усмішка, мені — докірливий погляд.

— Та я якось не думав про школу, — каже Єгор. — Мене хотіли сплавити в Англію, а там програма сильніша, ніж у нас.

— А чому ти не вчишся в Англії? — запитує мама.

— Втік.

— Бабуня допомогла, — здаю бабусю.

Вона суворо махає мені пальчиком і дивиться лукаво, мовляв, я ж теж багато чого можу розповісти. Але я не ведуся, вона сама не захоче засмучувати батьків, і взагалі їй подобається бути обізнаною щодо новин одноосібно.

— Ой, — йду від слизької теми, — ми ж продукти в автомобілі забули!

— Я принесу, — підіймається Макар.

— Я допоможу, — викликаюся я.

Він не сперечається, і ми виходимо на вулицю.

— Про що ти говорив із батьком? — запитую біля багажника. Озираюся на вікна — начебто за тюлем нікого.

— Цікавився, які в мене щодо тебе плани, — усміхається, але по-доброму. — Прямий у тебе батько, відразу в лоб.

— Є таке, — погоджуюся. — А ти що сказав?

— Я теж сказав йому прямо, що ти мені подобаєшся, — я ледь не випускаю пакет із шампанським, — але з твого боку цього немає.

Придушую в собі бажання виправдатися, і якщо вже пішла така п’янка, теж кажу відверто:

— Ти мені подобаєшся, але…

— Поки достатньо, — обриває Макар, і я заворожено дивлюся, як у його очах спалахують зелені зірки. Напевно, я роблю неправильно, напевно, не повинна відчувати тиху радість, але я намагаюся жити заново, і…

Макар не відхиляється, коли підіймаюся навшпиньки й наближаю до нього обличчя, не хапає мене, як колючий букет троянд в оберемок, а обережно проводить рукою по щоці й, зазирнувши в очі, — впевнена? — спершу злегка дме на мої похололі від вітру губи, а потім зігріває своїм теплом.

Ніжно, так ніжно, і так невловно, що я мимоволі тягнуся ближче і невиразно відчуваю його гарячі руки навіть крізь шари одягу й куртку, яку встигла накинути перед виходом на вулицю.

— Застудишся, — шепоче він, але не відпускає.

Тільки губи його сповзають по моїй шиї спекотною змійкою, щоб знову повернутися до губ, але ледве провалююся в солодку прірву, чую голос із небес, хлоп’ячий, дуже знайомий:

— Гей, ви скоро там?!

Чоловічі руки знехотя дозволяють мені звільнитися, і я задираю голову вгору. Єгор вітально махає рукою.

— Несіть уже щось смачненьке, а то котлети закінчуються! — квапить, блиснувши на водія недобрим поглядом, і ховається на балконі.

Не встигаю перевести подих, що застали за поцілунком, як чую позаду жіночий голос, який тремтить від хвилі новин, якими кортить поділитися з іншими:

— Невже Злата повернулася? І не сама. З чоловіком, чи що?

Й обертатися не потрібно, щоб впізнати нашу сусідку навпроти, прекепську тітку Віру. Вона обходить нас із Макаром — так-то зазирати в почервоніле обличчя зручніше; упирає руки в боки й хитає головою, ахаючи:

— Хороший! Ах, хороший! Не чоловік, а картинка! Не боїшся, що уведуть?

— Не боюсь, — огризаюся я.

— А дарма! Я-то пам’ятаю, як у третьому класі тобі мій Вітька подобався, а його увела Свєтка з п’ятого поверху, захомутала, і як телятко їй у рот зазирає. Або ось у п’ятому ти побивалася за моїм Славіком, а теж, якби не познайомила ти його з Ларискою, може, і була б моєю невісткою! І та покористуватися й собі не залишила, й тобі гарного хлопця не дала!

Я морщуся: бракувало мені такої свекрухи. Мені, щоправда, теж не цукор дісталася, але ця б із нашого зі Славіком ліжка й не вилазила б зі своїми порадами. Це якби мені Славік подобався, але мені ні в третьому, ні в п’ятому класі якось не до хлопчиків було. Єдиний, хто мені дійсно подобався так, що зносило дах…