Подих осені-2

6.3

Не обертаючись, заходжу у квартиру. На кухні мою появу зустрічають репліками:

— Ого, скільки всього! — це тато.

— Ой, навіщо так багато? — це мама.

— І чого так довго? — це Єгор.

— Ого, а я й не думала, що на вулиці так холодно: такі червоні в тебе щоки, — це зрадниця-бабуня. Вона нітрохи не кається під моїм обуреним поглядом, розкладає пакети, мої й Макара, саджає заново за стіл і невинно цікавиться в мене: — А хороший коньяк у твого батька, правда? Такий запах приємний.

— Не знаю, — стенаю плечима, — я наливку пила.

— Але коньяк же теж спробувала, — усміхається.

Батько кидає підозрілий погляд на Макара, я дивлюся в тарілку, а мама намагається розрядити незручну ситуацію тостом, але водночас проговорюється:

— Подув сильний вітер, тюль піднявся, і ми його з бабунею поправили. Вип’ємо ж за безвітряну погоду!

Ну так, похмуро думаю я, а поправивши й побачивши мене з Макаром на вулиці, відправили хлопчика на поміч, на балкон. Цікаво, тато теж знає?

— Я палив на іншому балконі, — каже він, але тільки я встигаю розслабитися, додає: — Але в мене дуже хороший слух, щоб не підслухати, як дехто голосно перешіптується на кухні.

— Щось ти знову почервоніла, — співчуває бабуня, — а тут же начебто не холодно. Зачиню кватирку.

Я пихчу, але тримаюся. Не буду виправдовуватися. Я — доросла жінка й це моя справа, з ким я цілуюся на вулиці! Хай бачить, хто хоче!

— О, — тягне бабуня біля віконця, — щось наша сусідка торохтить подружці з іншого під’їзду. Ніяк нову плітку знайшла!

Таки й бачили, зітхаю, але не від того, що шкодую, а тому що декому робити нічого, крім як плескати язиками.

За новою порцією домашніх настоянок інцидент із моїм походом за продуктами забувається, ми їмо смачні ананаси, полуницю без сезону й одну за одною знищуємо цукерки, збираючи гірку різноколірних фантиків.

— І як із вами фігуру зберегти? — скаржиться бабуня, але тягнеться за черговою порцією солодкого.

— Ходімо на перекур? — батько тягне Макара на балкон, хоч той і не палить, і я розумію, що ні чорта не забуте.

— Піду і я, — підіймається бабуня.

— Палити? — підхоплюється Єгор.

Вона погрожує йому пальцем із наманікюреним нігтем:

— Я тобі попалю, онучок! Я тобі попалю!

— А що, йдете? — смутніє він.

— Недалеко, — заспокоює вона, — і ненадовго. Завтра повернуся.

Хлопець не веселішає, й бабуня по-дівочому підморгує:

— А завтра тебе до себе візьму, усе мені розкажеш, що у вас там коїться, — кидає докірливий погляд на нас із мамою. — Ви ж бо, мабуть, за ніч набазікаєтеся, а по другому разу одне й те саме розповідати — багато важливого пропускати.

Провівши до дверей бабуню, Єгор ховається в кімнаті з ноутбуком і останньою, як запевняє, на сьогодні котлетою. Мама так розчулюється визнанням своїх кулінарних талантів, що навіть не думає про килими й шпалери, які можуть постраждати від жирних пальців дитини. А мені колись перепадало!

— Хто він тобі? — запитує мама, причинивши двері.

— Друг, — усміхаюся.

— Я не про хлопчика, — усміхається теж.

— Друг? — повторюю, але мама вловлює в голосі невпевненість.

— А з чоловіком… усе?

— Так, розлучилися.

— Ти розумієш, про що я.

Розумію, але починати зараз довгу тему, коли чоловіки ось-ось повернуться з перекуру не хочу, і ми балакаємо про дрібниці. Щоправда, їх немає так довго, ніби вони кальян, а не цигарку розкурюють, і мама встигає розповісти, кого бачила, поки мене не було, хто з колишніх однокласників передавав привіт і хто безжально зіпсував собі фігуру обжерливістю, але більше — п’янкою.

Хвороба маленьких містечок — пити від нудьги й безділля, і навіть думати не хочу, якою стала б я, якби залишилася тут. Напевно, через пару років — такою ж, як наша сусідка — жадібною до чужих проблисків життя.

Коли чоловіки все-таки повертаються, ми вже зі столу прибрали, але тато однаково знаходить захований коньяк і наливає по останній чарці собі й Макарові.

— З глузду з’їхав! — обурюється мама, але стопки не відбирає, а нарізає лимончик. — Діти ще, може, містом гуляти захочуть, а ти їх споюєш!

Батько придивляється до Макара і трясе впевнено головою:

— Єгор у кімнаті, тож не треба мені тут розбещення приписувати. А якщо захочуть на прогулянку, так тут на автівці не дуже розженешся, тож нехай вона у дворі постоїть, я пригляну.

Єгор, ніби стояв на стрьомі, миттю зазирає на кухню.

— Маршруткою поїдемо, — каже.

Зрозуміло, що прогулянки не уникнути, не зрозуміло тільки, як запхати у водія обіцяну хлопчикові цигарку, якщо раптом нам попадеться такий, який піклується про пасажирів.

На прогулянку нас відправляють усі разом: мама махає рукою, як в останню путь, батько палить на цьому балконі, а бабуся кричить із балкона сусіднього під’їзду, що одяглися занадто легко, не за погодою, й щоб поводилися пристойно.

— Камінь у твій город, — шепоче мені Єгор довірливо, — щоб на людях не затискалися.

— Або у твій — не гублюся, — щоб не об’їдався.

Темноволосий їжачок, попихтівши, висувається вперед, до зупинки, а ми з Макаром йдемо слідом, як двоє батьків. Думка, що раптом промайнула, вражає своєю абсурдністю, але веселить, або це настоянка винна. Послизнувшись на калюжі з крижинками, я хапаюся за руку Макара й так і йду, для безпеки.

— Мені сподобалася твоя сім’я, — каже Макар. — Прості, душевні. Я тепер розумію, чому ти така.

— Яка? — кидаю на нього цікавий погляд.

— Добра, відкрита, ніжна, у тобі немає нальоту мішури, жадібності, злості.

Я знову послизаюся.

— Ти ніби не про мене розповідаєш.

— Про тебе, — підхоплює міцніше, — ти намагаєшся стати іншою, але я радий, що тобі не вдається.

— Макаре…

— Я ніколи не зустрічав таких, як ти, Злато.

— Ти ніколи не зустрічався з дівчиною з глибинки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше