Подих осені-2

6.4

З логікою не посперечаєшся, і я мовчу, та і практично прийшли до зупинки, де з ноги на ногу переминається Єгор.

— Змерз? — запитую я.

— Нєа, — махає головою на всі боки, — і де вони? Чим ми поїдемо? Я думав, яку маршрутку зупинити і як би затримати, поки ви назалицяєтеся, — кривиться, — а тут жодної!

— А це потрібно почекати, — вчу я.

— Довго?

Стенаю плечима, звіряю час на годиннику Макара — восьма.

— Взагалі-то мають ще бути, — кажу невпевнено.

Обидва дивляться з купою емоцій у поглядах — що взяти з розпещених жителів мегаполісу? Я стежу за дорогою, але першим транспорт помічає Єгор. Радіє, пританцьовує в нетерпінні, а коли маршрутка під’їжджає, дивується, що така тарадайка ще на колесах, а не на звалищі.

Підштовхую його, як у метро, хоча він і протестує, зазирнувши в салон, що вільних місць немає.

— Постоїмо, — кажу я.

— Всю дорогу?!

Але в салон підштовхується, крекчучи й стогнучи. Стоїмо. Мені нормально, Єгору нудно, тому що водій із перегаром, але без цигарки, Макар — пригнувшись.

— Оце так, — тягне він, коли виходимо на зупинці в центрі.

— Еге ж! — вперше погоджується з ним хлопчик, й обидва насуплено проводжають поглядом маршруту, яка не догодила габаритами.

Містечко теж захоплень не викликає (так це майже без ліхтарів, а якби побачили його у світлі?), і я вже вигадати не можу, куди їх зводити, окрім єдиної центральної вулиці, яку завдяки попутному вітру пройшли вздовж доволі спритно, коли Єгор помічає на лавочці двох підмерзлих дівчат. У коротких курточках, зі сніжинками в розпущеному волоссі, проте нафарбованих так рясно, що обличчю вже точно не холодно. Витріщається на них, і з місця його не зрушити.

— Навіть не думай їм дати гроші, — обсмикую його.

— Чому так? — дивується.

І як пояснити йому, що дівчатка на роботі й подумають, що не просто так облагодіяв, а заплатив за послуги?

— Ти ж бачиш, що це не безпритульні, — намагаюся натякнути й тягнути далі. Чинить опір.

— Я бачу, що їм холодно і вони перераховують дріб'язок у кишенях.

Зітхнувши, дивлюся на Макара. Той усміхається.

— Та я хоч на чай їм дам! — каже Єгор, але я встигаю його перехопити.

— Не треба.

— Чому ні?

— На всіх грошей не вистачить.

Не найкращий аргумент, я бачу, як Єгор невдоволено підтискає губи й розумію, що йому нескладно вирватися і зробити, що хоче. Хто я йому, щоб повчати?

Єдине, що я можу — не замовчувати, а сказати правду. Він хмуриться після пояснень, не зводить очей із дівчат, а потім з автомобіля, у який вони, радісно пискнувши, застрибують.

— У нас не так багато робочих місць, — намагаюся вивести його з трансу, — але хто хоче, завжди може влаштуватися в магазин касиром або в бар офіціанткою, або піцерія недавно відкрилася — хоч туди. Це їхній вибір.

— Я зрозумів, — викручується з мого захвату, йде вперед, буксує замерзлий камінчик мені.

Я підхоплюю. Так і йдемо, перекидаючись, а я все думаю: цікаво, Яр теж був колись таким жалісливим, або йому відразу не дозволили?

Гра припиняється, щойно передаю камінчик Макару, той — Єгору, а хлопчик вдає, що не помітив.

— Ну що, додому? — запитую зажурену екскурсійну групу.

— Ага, — погоджуються синхронно.

Ну слава тобі Господи, заговорили! Маршрутку чекати доводиться набагато довше, і я вже кидаю погляди в бік таксі, коли вона під’їжджає. Вільна — немає дурнів гуляти порожнім містом о десятій вечора, тільки троє, тож всі розсілися, позіхаючи.

— Не заважатиме? — запитує водій і, не чекаючи згоди, розкурює на радість декому цигарку.

Вікно відчинене, холодне повітря проникає в салон, але стільки щастя в дитячих очах від кожної затяжки, що ми з Макаром потерпимо.

— Остання ходка, — каже водій, — втомився, як чорт.

— Зрозуміло, — співчуває Єгор, висуваючись вперед корпусом. Я починаю хвилюватися, як би диму не наковтався й не застудився, але того за вуха з переднього сидіння не стягнеш. Нічого, уже скоро дім, тепло, ліжко…

Водій, побачивши зацікавленість, усміхається і травить байки, зібрані за день. Як товста баба не хотіла заплатити за два сидіння, що зайняла, як його намагалися обдурити петеушники й вискочити зайцем, як ось зараз, буквально п’ять хвилин тому, перш ніж підібрати нас, його намагалися перехопити дві малолітні повії.

— Прикиньте, — ділиться подією, — їх із машини викинули, вони так і розтягнулися в калюжі. Красопети! Одна з них сидить, стогне шось, ногу підвернула, чи що, а друга вибігає на дорогу й мені навперейми. Я заплачу — кричить, а сама куртку розчахує! Ага, думаю, потрібна ти мені після стількох! Уже краще я з дружиною… того… погріюся!

Єгор обертається до мене, і я, зітхнувши, зчитую з обличчя, що домівочка наша поки не світить, що тепло поки не очікується й що пригоди в маленьких містечках із хлопчиками, які нафантазували себе дорослими — не закінчуються.

Хлопчисько після мого кивка просить зупинити, виходимо казна-де в темряві й викликаємо мобільним таксі.

— Сподіваюся, тут водій не палить, — хмуриться Єгор, поки ми чекаємо.

Ну хоч одне добре, думаю стомлено: когось жалісливого дуже не скоро потягне на погані звички




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше