Подих осені-2

7.3

— Ото ж бо, — зауважує Єгор. — І хтось чудово знав усе це й перестрахувався, підсунувши йому наркотики. А тепер уяви, як тому, хто звик оберігати найдорожче, ховати за стіною — узяти й розбити? Самому: і захист, і це найдорожче. І зібрати й повернути неможливо? Це сильний удар по вас обох, Злато, але я не знаю, по кому більше. Ти намагаєшся відновитися, а він продовжує себе руйнувати.

— Ти говориш занадто серйозні речі для хлопчика тринадцяти років.

— А що, ти гадаєш, я маю грати в ігри на комп’ютері й вдавати, що нічого не бачу в реальності?

— Думаю, більшість хлопчиків твого віку так і роблять.

— Не всі ж хлопчики мого віку мріють стати послами, — зауважує слушно. — А ти чим в цьому віці займалася?

— Та тим же, — усміхаюся, — писала казки. Так, гаразд, відволіклися не на тему. Нумо краще далі. Що там ти розповідав про Яра? На чому зупинилися?

— На тобі, — усміхається, відкидаючись на подушку. — Так усе вже. Далі ти закінчи історію, як сама хочеш. Від тебе залежить.

Він вкривається ковдрою і відвертається до стінки, а я граю в баньки з екраном ноутбука. І що мені написати в кінці? Не знаю, ставлю три крапки…

Знову повертаюся до початку. Перечитую написане всоте, правлю, привожу в більш-менш читабельний вигляд, але, на жаль, не газетний. Швидше, роздумізми або легка розповідь — щось у мене в цю форму зсунулося.

Ех, навряд чи це підійде, але якщо просто перерахувати факти про Яра, ексклюзивна стаття виявиться нітрохи не захопливіша від вікіпедії.

Коли пишу про бізнес, прозоро натякаю, що якщо хочеш грошей — потрібно багато працювати, тому що хіба мені не знати, як пізно він повертався і яким стомленим.

Пишу про дитинство, натякаючи, що про майбутнє треба думати з пелюшок.

Пишу про минуле, із задоволенням описуючи, що він щедро ділиться відступними з колишніми дружинами, але з якихось помилкових принципів мовчу про самі причини розлучень.

Пишу про нашу зустріч — усе, як було, крім розставання. Так, розійшлися — і все.

Пишу про сьогодення Яра і… не стримуюсь від шпильки, яка й замінює три крапки.

«… Отже, робимо закономірні висновки: Самарський Ярослав Володимирович — не просто заможний бізнесмен. Він — один із найбагатших людей нашої країни, мільйонер. Доволі симпатичний, що легко зазначити з дитячих фотографій, які до статті додаються і… увага!.. Він — неодружений!

З урахуванням того, що він був одруженим тричі, розрив між розлученням і новим весіллям становив не більш ніж рік, а з останнього розлучення минуло вже кілька днів, у спраглих стати новою дружиною олігарха не так уже й багато часу, щоб перехопити його.

З перевірених джерел (увага на підпис автора статті) додам, що в цей час серце й безіменний палець Самарського Ярослава Володимировича вільні. Тож бажаю вам вдалого полювання, любі дами!

    Самарська Злата Юріївна»

Задоволено плескаю кришкою ноутбука, прислухаюся до тиші у квартирі й, прикривши обережно двері в кімнату, де сопе Єгор, вирушаю на кухню для нелегкої розмови з мамою.

Вона зустрічає мене гарячим кухлем зеленого чаю, сама вже попиває із шоколадним сирком. Ми зачиняємо від шпигунів двері.

— Не хочеш говорити про нього? — співчутливо запитує мама, і я, зітхнувши, розповідаю.

Усе із самого початку: про те, як познайомилися, про те, як вийшла заміж в, здається, чужій сукні, про те, як було добре мені з чоловіком, поки… я не закохалася і, пересиливши біль, розповідаю про причини розлучення.

Я не хотіла говорити про роль Макара, але тут або говорити, як є, або не починати, тому що мама дуже мене відчуває, а я препогано брешу.

Вона слухає не перебиваючи, хіба що необережними зітханнями. Мені здається, вона не розуміє, чому я привела в дім людину, не без допомоги якої зруйнувався мій шлюб.

Але якби не він, мене могли дійсно використати, на повну, і тоді я б відчувала не злість і ненависть до чоловіка, а презирство до себе і свого тіла. Воно й так… неслухняне в ліжку, але навряд чи я змогла б дозволити іншому чоловіку доторкнутися до себе після всього. А так… цілуюся на вітрі.

— Ти захищаєш його, — зауважує мама без осуду і спроби нав’язати свою думку.

— Та ні, — виправдовуюсь, — намагаюся пояснити.

— Скажи, я правильно помітила, що ти до нього щось відчуваєш?

— Так, — не приховую, — він мені подобається, але я поки не думаю про нові стосунки. Коли-небудь… можливо… я не знаю, мам.

— А чоловік?

— Що чоловік?

— Що ти до нього відчуваєш?

— А чому ти думаєш…

— Я ж не сліпа, — знову зітхає, — і в мене великі підозри, що ти все ще його кохаєш.

— Ні, — кажу.

Вона не тисне, не тягне з мене всі жили, а підливає в кухоль чай.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше