Подих осені-2

8.2

— Проводила, так? — бурмотіння за спиною висмикує мене з роздумів. — І так легко відпускаєш, а якщо він поспішає до іншої? А? Не хвилюєшся?

— Ні, — кажу сусідці, — от якби він до вас поспішав, я б хвилювалася за його психіку, а так усе гаразд.

І йду, поки вона вигадує, що відповісти. Я не проти словесної баталії, але ж не мерзнути, якщо людина туго міркує?

Вдома я зачиняюся в кімнаті, влаштувавши тет із ноутбуком, але крім однієї друкарської помилки стаття не правиться. Або геніально написала, або безнадійно.

Тихо так, спокійно, шурхочу на сайті копірайтерів, прикидаю: взятися — не взятися, зможу — не зможу, і раптом чиїсь зойки…

Прислухаюсь — у нашій квартирі. Судячи з усього, мама. Зриваюся на допомогу, на кілька секунд випереджаю не настільки жалісливого тата, і… влітаю в його груди, коли гальмую.

На порозі, переминаючись із ноги на ногу, стоїть Єгор, за ним — бабуся. У хлопчика тепла куртка нарозхрист, але посередині — як дірка, тому що блискавка роз’їхалася, кишені навиворіт, пухнастий каптур тримається тільки тому що лежить на голові, а так безнадійно від куртки відірваний.

Але це нічого, а ось коли він підіймає обличчя, яке розпливлося від фінгала — ось де страхи! Справа, під самим оком уже видніється фіолетове марево!

— А якби вибили? — запитую його, віддихавшись після пробіжки й першого шоку.

— А якби почали вважати дівчиськом? — запитує мене.

Бабуня за його спиною приймає вигляд полководця, й щоб їй не дісталося за співучасть, холодно пояснює, що відпустила хлопчика у двір, погуляти з однолітками, щоб почати встановлювати контакт і звикати до нелегкої посольської справи.

Очей не зводила, мерзла на благо онука на лавочці на балконі, і все минало мирно: звичайна суперечка хлопчаків, а потім закрутилося, завертілося…

— Але, — вона поправляє скручений бантик на голові, — ми перемогли!

— Це що за «ми»? — цікавлюся. — На тебе зараз не прийдуть скаржитися батьки?

Єгор хихикає, бабуля погрожує зрадникам розправою, а я розмірковую, чи потрібно вжити якихось виховних заходів.

— А чим вони тебе зачепили? — цікавлюся в хлопчика, допомагаючи роздягнутися.

Найлегше знімається каптур — стягнув із голови й все, замок не здається, і куртку стягую через верх. Нехай крекче й сопе, що жарко, ага, нехай його войовничість злегка зідметься. Але коли несподівано розумію, кого він мені нагадує своїми спалахами, не можу втриматися від усмішки.

— Сказали, що я занадто гарний, — пихкає він під курточкою, — як дівчисько! І що напевно за довгими віями я ні чорта не бачу! Хух!

— Хм, — я віддаю курточку тату, — дивні в нас у дворі хлопчики завелися. Яка їм різниця, який ти маєш вигляд? Інша річ, якби ти дійсно був дівчинкою… А що гарний, так і є. І про вії теж — я сама тобі заздрю.

— Правда? — усміхається, задоволений, але не від похвали, а тому що не злюся.

— Звісно. Хочеш — поміняємося?

— Нєа, — хитає головою, — твої нафарбовані! Я ща! — мчить в нашу кімнату, а я йду на кухню, де мама делікатно вичитує за провину бабусю.

Але та не кається, погрожує довести всім, що ще одного малого виховає спокійно, якщо ніхто не буде втручатися!

— Ні, бабусю, — кажу їй, — Єгор — не іграшка, щоб передавати його з рук у руки. Він буде жити зі мною, і ця тема закрита.

— А ти змінилася, — помічає бабуня.

— Знаю, — погоджуюся з очевидним, — тільки цього мало.

І нічого не пояснюючи, залишаю дорослу шкоду на піклування батьків. Іду за малою шкодою. Щось він притих зовсім.

А, ні, сидить у кімнаті, телефоном комусь довірливо шепоче, і так захопився, що мене не помічає. Я зупиняюся в нього за спиною, ну й мимоволі (ні, це не сімейна звичка) прислухаюся.

— Ой, це так кльово! — шипить хлопчик у слухавку. — Я так вдарив одного рудого, що з нього шапка злетіла! Я тоді й зрозумів, що він рудий, а дражнитися не почав! А він потім підвівся й на мене кинувся — блііін, дав мені в око! Але не боляче! Тільки синяк, бабуня каже, буде велииикий!

Цікаво, кого він тішить пригодами? Сподіваюся, маму? Хоч раз за весь час вона могла подзвонити дитині?

А то тільки одного разу і дзвонила, після казки в журналі, та й те — мені. Дивовижна у своїй черствості жінка.

— Та нє, не боляче, кажу ж, — шепоче далі Єгорка, і за вільним тоном я розумію, що навряд чи б він так розмовляв із суворою дамою-торшером. Вона б уже пищала, верещала, що її сина намагалися вбити сніжком, як ніби їй і справді є до нього діло. — І взагалі, битви чоловіків загартовують! Я зараз поїм і знову піду — раптом вони ще там?

Так, точно не з мамою, але новини про нову битву не радують уже мене. За одного хвилюйся, іншій готуй валер’янку в разі програшу у війнушку — дуже вже вона азартна. Ага, так я й дала цим шкодам вільну.

— Цікаво, — питаю, — хто тебе відпустить?

— Ой! — хлопчик вимикає телефон і дивиться так благородно, що якби не чула — не повірила б в його плани намилити шию нешкідливим рудим хлопчикам із двору.

— Без мене ні кроку, — погрожую для настрашки пальцем.

— І в туалет? — плескає довжелезними віями.

— З дому без мене ні кроку, — вношу поправку.

— А, ну гаразд.

Й ось подумалося мені, що якось підозрілого швидко погоджується, але хіба я могла припустити, що він слова мої до відома прийме, але прокрутивши їх як у З-Д форматі, знайде лазівку?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше