Подих осені-2

8.3

А я сиджу, спокійно наминаю бабунин пиріг (дивно, що мені залишили), буркочу, що розвелося в районі хуліганів — он, кричать на всю горлянку за вікном, нікого не соромлячись, а бабуся мені підморгує і співчутливо запитує:

— Не так вже й просто виховувати дитину, так, Злато? Може, передумаєш ще?

Й ось тоді-то мене й осяяло. Та й голосок, нарешті, впізнаю. Відсовую вбік надкушений шматок пирога, йду на ультразвук і прямо — до балкона, де Єгор, скрутившись через високий бортик, дражнить рудого хлопчиська. Той біснується, підстрибує, як кіт за фантиком, а цей заливається й махає шапкою-трофеєм.

— Хоч би сам одягнувся, — буркочу, скидаючи з балкона шапку, — гаразд цей, за нього нехай інші хвилюються. Про мене міг подумати?

Лащиться котиком, хіба що хвостиком не виляє.

— Гаразд, — кажу, — ходімо грітися.

— Чаєм, чи що? — тягне неохоче, але йде слідом.

— Котлетами.

Випереджає мене на повороті й першим вмощується за стіл. Еге ж, треба б із собою, як їхати будемо, захопити штук… десять — ану ж дорогою не охляне. Єгор їсть і одночасно ділиться новинами, як помстився кривдникові; усі слухають так, ніби розуміють його промову з забитим ротом.

— Їж мовчки, — кажу йому.

— А шо… шо… мо-ф-ки? — запитує, жуючи. — І шо… я до-ма? На-ка-саний? А фам сніфоок піфоов!

— У сніжки пограємо, — погоджуюсь милостиво, тому що знаю, що перший і навіть другий сніг ніколи не випадає в такій кількості, щоб ним кидалися.

Поки дитина їсть під добросердими поглядами, я думаю, що б вигадати собі до пирога? Навіть настрій підбадьорюється, коли уявила в руках величезний кухоль. Отже, чого я хочу? Кави? Або чаю? З урахуванням слів Макара, просте запитання змушує замислитися, і я непомітно доїдаю шматок пирога всухом’ятку.

Єгор проситься на вулицю, у сніжки, я з тугою резюмую через вікно, що сніг стелиться, не шкодуючи ні себе, ні мене, але якщо пообіцяла — йду. Хлопчисько носиться з недавніми супротивниками, я перевалююся з ноги на ногу біля під’їзду, поки хтось не в’їжджає мені сніжком у рот.

Рудий! Впізнаю по шапці й нахабному погляду! Ну, тримайся, гусаче!

Набираю сніжок на швидку руку і мчу до нього. Не втечеш! Не сховаєшся в моєму районі! Притискаю хлопчиська до дерева і кришу сніжок на світлі вії та брови — щось шкода його, розплачеться ще, якщо з такої відстані заїхати сніжною кулею.

— За що? — відпльовується той. — Це ж Єгор у вас влучив! А мій сніжок пролетів повз!

— Ага, — усміхаюся, — бреши більше!

Але про всяк випадок озираюся й ловлю такий невинний погляд, що миттєво відпускаю рудого. Але не каюсь: а якби влучив ще й він, виправдовую себе, адже цілився ж!

Я кілька разів цілюся в Єгора, але той іде від помсти. Може, і добре, а то прямо і не знаю, як би везла його додому з двома фінгалами. Навідпочивалися, називається. І так смішно подумати, які обличчя будуть у його репетиторів, коли повернемося.

Ось хохма! Сподіваюся, вони прийдуть не надто рано, і я їх не просплю.

Моя дублянка в снігу, чобітки взагалі не скажеш якого були кольору, я з незвички видихалася, а Єгору ще б носитися й носитися. А правду кажуть, що найкращий лікар — природа, я й не помітила, як перестала подумки стогнати від болю за різких рухів.

— Все, годі! — гукаю Єгора.

Він прощається з новими друзями й біжить до під’їзду.

— Ну що, змерз? — запитую.

— Нєа, — хитає головою й утикається мені в груди, звідки шепоче: — Знаєш, я ніколи так добре не відпочивав. Так… весело, по-сімейному…

— А ти і є моя сім’я, — гладжу темну голову, й щоб не вдаритися зовсім у сентименти, кажу йому: — Бабуня погрожувала забрати тебе до себе, але хто б їй дозволив, цікаво?

— Ніхто?

— Ніхто.

Він обіймає мене так міцно, що відгомін болю на секунду повертається. Іноді він поводиться зовсім як дорослий, і я забуваю, скільки йому років. А я ж навіть не знаю, чим було зайняте його раннє дитинство.

Навчання, Нідерланди — пам’ятаю, а чим було наповнене життя? Ким? Чи сидів він сам у великому освітленому будинку й чекав, поки батьки повернуться зі званого вечора? Або на званому вечорі робив суворе обличчя вихованого хлопчика й намагався виправдати чужі надії, як Яр?

Єгор не розповідає, я не питаю, він тут, зі мною, у сьогоденні. Захоче — піде, напевно, рідна кров однаково притягне, але не хочу думати про погане.

— Ходімо, — помітивши двох бомжів, які п’яно пританцьовують під ручку до сміттєвого бака, намагаюся відвести Єгора.

Він обертається, розглядає їх недовго і заразливо регоче, дивлячись мені в очі.

— Нєа, — каже, насміявшись, — цим я б грошей не дав, даремно хвилюєшся.

— Чому це? — придивляюся до мужиків: п’яні, без грошей, що з ними не так?

— А тому, — пояснює незворушно, — що їх двоє.

— І що з того?

— Ну як ти не розумієш, Злато? Їх двоє! Вони є один в одного! Вони кому-небудь та потрібні, а ті, кому я давав гроші… Вони… як я раніше… самі по собі, розумієш?

— Так.

Зігріває одне маленьке слово — «раніше», отже, хлопчик дійсно усвідомлює, що більше не сам по собі, а зі мною, з нами. Додому йдемо, як корефани, тримаючись за руку. Переодягнувшись, розходимося по уподобаних територіях.

Батько в курилку на балкон, мама на кухню — готувати чергову смакоту, погрожуючи, що щойно ми поїдемо, пересадить тата на супчики; бабуня і Єгор грають у лото на гроші у великій кімнаті, а я усамітнююся з ноутбуком.

Добре, нічого не відвертає.

Ще раз перечитавши статтю, вирішую відправити її редактору. Відмовить — так відмовить, це краще, ніж чекати й накручувати себе.

Ех, що буде, те й буде. Під'єдную повільну флешку, ага, пішло, є зв’язок. Ну, щасливої дороги!

Але відривають якісь звуки прочуханки — судячи з усього, знову все найцікавіше відбувається в нашому коридорчику.

Глухий удар, неголосний зойк.

Сиджу, прислухаюся, і жодних припущень, крім безглуздості, що Єгор із бабунею за копійки побилися. Взагалі є ще одне, але безглуздіше, ніж попереднє: що хтось промахнувся й замість дверей спробував вийти на вулицю через стіну.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше