8.4

Схуд він, чи що, або через чорне пальто так здається? Дивно бачити його в себе на порозі, він зовсім в обставу не вписується. І його дорогі туфлі на зеленому паласі, і довге пальто на тлі шпалер в отруйні квіточки, і пронизливі очі відтінку прийдешньої ночі — усе як з іншої реальності, з напівзабутого сну. Ні, з вчорашнього…

— Ти навіщо приїхав? — запитую колишнього.

— А варіант «скучив» не приймається? — запитує в мене.

А голос, трохи насмішкуватий, який зачаровує м’якістю і глибиною, не змінився. Як гострий меч лоскоче моє серце, навіть дихається через раз.

— Ні, — але начебто не виказую себе.

— Я так і думав, — коситься на тата, потираючи щелепу. — Єгор, сподіваюся, не тим же способом синець заробив?

Переводжу погляд на батька — той знизує плечима.

— Ти ще легко відбувся, — кажу Яру, — мій батько професійно займався боксом.

— У мене чорний пояс із карате, — говорить Яр, — але я все ж за традиційне знайомство.

А це він даремно розслабився, й усміхнувся мені так розпутно в присутності батька — теж даремно. Удар — і знову світловолоса голова сіпається вбік, і звук такий — здається, і зуби тріснули. Ні, переводжу подих, це Яр так сильно щелепи стискає, щоб не дати здачі. Не звик, мабуть, замість привітань і плазування — так по пиці.

— Мого батька виперли з боксу за гру без правил, — запізніло пояснюю.

— Я вже зрозумів, — Яр важко дивиться на батька. — А в мене є деякі правила, які б не хотілося порушувати, але якщо ви ще раз дозволите собі уявити моє обличчя боксерською грушею, я вас розчарую.

— Забирайся з мого дому, — цідить крізь зуби батько. — Щоб ноги твоєї тут не було!

— Я розумію ваше ставлення, — Яр не тушується, не скочується до самоприниження, мовляв, так, я заслужив, нумо! — Але спершу я хочу поговорити зі Златою і Єгором.

— Ні, — стоїть на своєму батько.

— Так, — тисне Яр. — Повірте, я маю право побачити, у яких умовах живе мій брат, так само як і поспілкуватися з людиною, у якої він проживає.

Батько переводить на мене питальний погляд. Я злюся, страшенно злюся, але нічого не можу зробити. Формально Яр має рацію, він може взагалі забрати в мене Єгора. Я не опікун, не родич, я хлопчику — ніхто. Кого хвилює, що він для мене значить?

Я відходжу вбік, рукою показую — мовляв, заходь, чого вже, і чекаю, поки роззується на моєму порозі, поки випростається, поки прибере з очей неслухняне пасмо.

Єгор дивиться насторожено, губи тремтять у збентеженій усмішці, але видно, що сам побоюється візиту брата, розуміє, чим може обернутися. Позирає на нього й на мене, але щоб не зраджувати вибором, тримається з бабунею.

— А я б теж надавала вам ляпасів, молодий чоловіче, — каже вона, коли Яр наближається, — і рука б не здригнулася.

— Не сумніваюся, — каже Яр.

— Ви сильно образили мою онуку…

— Знаю.

— Зіпсували їй життя.

— Так.

Вона кидає на мене швидкий погляд. Зараз вона не здається милою бабусею, яка випікає вранці пироги, у ній не впізнати пустунку, яка привчала онука до суворої правди життя і відбивала від хлопчаків. Глава сім’ї, войовниця.

— Невже ви не розумієте, що вас ніхто не хоче тут бачити? — зітхнувши, повертається до Яра. Не знаю, що вона прочитала в моїх очах, але каже дивно м’яко. Перегоріла? Зрозуміла, що немає сенсу ворушити минуле? Або дає нам шанс самим розібратися? — У неї тільки починається нове життя, нові стосунки, й ось знову намальовуєтеся ви! Невже вам важко зрозуміти, що найкраще, що ви можете зробити — це забратися з життя моєї онуки?

— Ні, — Яр, обертаючись до мене, і я не можу зрозуміти, до чого стосується його відповідь.

Він каже, що і в нього на мене жодних планів, чи протестує проти моїх нових стосунків? Не його справа, тому що… Ох, не треба мені було дивитися в його очі…

— Нумо швидше закінчимо цей фарс, — я навіть знаходжу в собі сили безтурботно усміхнутися. — Ти хочеш подивитися, в яких умовах живе твій брат?

— Я можу подивитися. Якщо ти хочеш, щоб подивився.

— Яре! — злюся, серйозно злюся, чого давно за собою не помічала. — Нумо ти припиниш викручуватися! Навіщо ти тут? Ну явно не з переживань із приводу синця Єгора — ти нітрохи не виглядаєш стривоженим. Мені взагалі здається, що ти тут не через Єгора — уже вибач мою зарозумілість. Ти навіть досі не обійняв його, не сказав простого «привіт»…

— Сказав, — остуджує мій запал, — телефоном.

— Коли?

— Коли літак приземлився.

— А я тоді вперше дізнався, що літаки тут все-таки є, — голосно зітхає Єгор, — і нам не обов’язково було їхати в автомобілі… з деким…

— Літаки літають, але в обласний центр, а звідти півтори-дві години автобусом, тож автомобілем було набагато комфортніше.

— Я б так не сказав, — розглядає килим Єгор.

— Тобі просто не подобається Макар.

Яр гмикає, Єгор, втративши інтерес до килима, зізнається:

— Він мені набагато більше ніж «просто не подобається».

— Ми обговоримо це пізніше, — обіцяю.

— Ми обговоримо це зараз, — мій колишній схрещує руки на грудях. Такий незворушний, такий недосяжний, такий спокійний, що мені хочеться кричати, вдарити, виставити його за двері. — Можливо, — продовжує, — тобі дійсно не варто звалювати на себе чужий тягар? Твої рідні хочуть, щоб ти почала нове життя, і це набагато легше зробити без Єгора, тим паче якщо йому твій вибір не подобається.

Ні, розумію я, звіріючи: я не хочу виставити його за двері. Я хочу його скинути з балкона!

— Тягар?! — перепитую. — Тягар?! Ти так думаєш про свого брата?!

— Я зовсім так не думаю, але, можливо, тобі буде без нього легше. Сама подумай, у тебе якісь там стосунки. Єгор цю… людину, м’яко кажучи, недолюблює. Які перспективи? Щонайменше, холодна війна. Навіщо, якщо цього легко уникнути?

— Та я люблю його, розумієш? — вибухаючи, переходжу на крик. — Люблю, як рідну людинку, як сонечко, а ти називаєш його чужим тягарем й так просто, як ганчірку з ринку, пропонуєш віддати?!