Подих осені-2

9.4

— Ти могла б як ці зірки, — говорить батько, надивившись про світське життя, — а ми б із матір’ю тобою милувалися. Пишалися, що в нас така дочка вийшла.

— Милуйтеся зараз, — відбиваюсь, — поки я поруч і не нафарбована.

Єгор хихикає, і в мене все більша спокуса зазирнути в його ноутбук. Мама по-доброму усміхається, пригорнувшись до татового плеча. Батько не здається.

— А ось дійсно, — міркує цілком серйозно, — ти ж зараз із ними на одному щаблі. Ти теж можеш ходити на всі ці презентації, відкриття виставок, робити розумне обличчя і крутитися перед камерами. Хіба ні? Ти нічим від них не гірше.

— Нумо я куплю тобі відеокамеру й дам ексклюзивне інтерв’ю, якщо ти хочеш милуватися на мене з телевізора. Ще й нафарбуюся, щоб більше приводу для гордості. Хочеш? А можу умовити дати інтерв’ю Єгора. Уявляєш? Нащадок династії Самарських! І грошей у нього, безсумнівно, більше, ніж у мене.

Єгор гмикає, але не ведеться на провокацію, батько упирається в сліпій любові до доньки, і тоді мені доводиться здати карти.

— Тат, я розумію, що для тебе й мами я найкраща у світі й таке інше. Але куди мені до світських тусовок? Я була один раз із Яром на виставці — нічогісінько там не розумію; ходила, кліпала очима від страху, що що-небудь запитають, і я його зганьблю. Так то був шанс зганьбити чоловіка, а зараз же себе. Щодо того, що я не гірше зірок… Ти знаєш… я думаю, що щонайменше, не краще. Вони чогось домоглися, вони зробили собі ім’я — неважливо якими шляхами — а хто я? Ну є в мене гроші, але хіба я сама їх заробила? Ні. Сама я хто? Початківець журналіст? Здається, моя кар’єра закінчиться після першої ж статті. Початківець копірайтер? Так я постійно шукаю відмазки, щоб не братися за чергове завдання на сайті: ніколи, не моє, не встигну, не вдасться…

— Ти — казкарка! — відривається від ноутбука Єгор.

— Так, — намагаюся не передати гіркоти, — колись давно я справді вірила в казки.

— А зараз? — обережно запитує мама.

А зараз я й у життя не вірю. Але вголос, звісно, цього не кажу, брешу, що втомилася, хочу спати, закінчую розмову й намагаюся розлучити своє диво з ноутбуком.

— А купатися? — обурено нагадує він, і поки я йду ставити воду, поки вода закипає, отримує відтермінування.

Мабуть, недостатнє, щоб завершити рівень гри, тому що по-джентльменськи наполягає, щоб я відвідала ванну першою.

Таке купання не в задоволення, а необхідність, і я впоралася швидко, а хлопчисько з кислою пичкою йде до тазика з квіточками й пахучого гелю для душу.

— От цікаво, — буркоче невдоволено, — навіщо гель для душу, якщо душа у вас немає!

— Ти маєш рацію, — погоджуюся й замінюю гель на шматок господарського мила. — Так краще?

— Тьху, — понюхавши, відпльовується, — що це за вонючка?!

Вирвавши в мене з рук флакончик із запахом пачулі й абрикоса, випроваджує й квапливо зачиняє двері, бурмочучи, що це ж треба вигадати терористичне випробування, що від такого мила й щури здохнуть, уже краще пахнути квіточками, хоч і теж бридко…

На виході я зустрічаю його з тюбиком мазі. Всю аптечку перелопатили, поки знайшли підхожу мазь. Аптечка — це три пакети, про які всі в сім'ї знають, і два прихованих від фашистів, напевно.

— Та ну, вона смердюча! — замість подяки впирається хлопчисько й намагається вибити мазь у мене з рук. — Не хочу таку під око!

— Іди сюди, чемпіоне, — ваблю пальчиком, — а то завтра мама тебе не впізнає.

— А можна подумати, за ніч усе мине, — дбайливо гладить свій фінгал, відскакуючи вбік. — Ні ж? А так я буду із синцем і ще й погано пахнути! Мама точно подумає, що я у вас без догляду! Ні, не хочу цим мазати!

— Як хочеш, — мирюся, хоча батьки несхвально супляться.

Погано мене знають, чи що?

Хлопчик задоволений засинає, і тоді я крадуся до нього з тюбиком, на дотик все-таки щедро мажу під оком. З почуттям виконаного обов’язку солодко засинаю.

Не знаю, що мене розбудило. Кроки? Шерех? А після підозріла тиша? Кидаю погляд на розстелене крісло — так і є, порожньо. Капці не намагаюся знайти — у такій темряві марно. Іду швидше за відчуттями, хоча і певний лікарняний запах притягує.

Знайшла. На кухні, сівши на стілець і втупившись у вікно, сидить Єгор і так голосно зітхає, що хочеться покаятися. Ех, я стала не просто байдужою — черствою… Напевно, відчув запах мазі й від цього прокинувся.

Зупиняюся за його спиною, щоб не налякати, тихо питаю, чому не спиться, а у відповідь чую таке, що в самої сироти шкірою:

— Домові замучили.

Озираюся — нікого. Хуух… Але світло не вмикаю, щоб інших не будити, ближче до Єгорки підтягуюся, теж втуплююся у вікно. Темінь вулиці трохи розбавляє сніг, поки ще білий, машинами не об’їжджений.

— Скину ковдру на підлогу, — скаржиться Єгорка пошепки, — потім прокидаюся від задухи, а воно знову на мені! Перевернуся на бік, а мене хтось волохатою рукою по обличчю гладить! А темно так, що не розгледіти нічого! Жах!

— Сильно злякався? — гладжу його по спині, заспокоюючи.

— Ти що? — виблискує обурено очима. — Так я навмисно знайшов, де темніше, і прийшов сюди! Там-то темно, але ти поруч, і скільки я потім не чекав, домовик не вийшов. А тут, поки я сам, думав, може, покажеться?

— Давно чекаєш?

— Та понад годину точно! Спати, чи що, він пішов?

Я підтакую, щоб умовити Єгора повернутися в кімнату. Йде неохоче, укладається ще неохочіше, але засинає швидко. Напевно, довше простояв біля вікна, ніж годину, і підмерз злегка — он як загорнувся в ковдру.

А таємниця з домовиком розкривається вранці, коли прокинувшись на світанку, я застаю тата, який складає в аптечні пакети тюбики з мазями від синців і саден. І взагалі-то… його руки можна назвати волохатими, хоч він і мій тато. За хвилину розкривається таємниця самоповзучої ковдри.

— Так спить неспокійно твій хлопчик, — нарікає мама, виходячи з ванної, — на підлогу ковдру скинув і мерзне! Я двічі вставала — і двічі ковдра на підлозі!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше