Подих осені-2

10.1

У кімнаті нікого, крім нас двох.

Коли Яр прийшов, усі прикинулися страшенно зайнятими й увіпхали нас у замкнутий простір. Двері в кімнату ніколи так щільно не зачинялися і, припускаю, з того боку їх притримують щонайменше шість вух.

— Ну? — Яр байдуже дивиться на ноутбук і з цікавістю переводить погляд на мене. — Що ти хотіла мені сказати такого термінового?

У мене багато слів. Дуже. Але всі тільки для Яра, а не для вух за дверима: батьки мене виховували скромною привітною дівчинкою, і з урахуванням мого знака зодіаку не сумнівалися, що досягнули успіху.

Але зараз у мене буквально темніє в очах від бажання підстрибнути баскетбольним м’ячем до його шиї, схопитися за неї й скрутити, як різдвяному гусаку.

— Стаття, — вичавлюю через силу.

Єдине слово, а дається так важко, ніби я кричу з височенної вежі на останньому ковтку повітря.

— Її взяли? — Яр більш прихильно дивиться на ноутбук і менш зацікавлено на мене. — Якщо пам’ятаєш, я був у цьому впевненим.

Впевненим. Він занадто самовпевнений. У всьому. І мене це дико злить. І буквально виводить із рівноваги його спокій. І темний погляд. І усмішка, що промайнула на устах. І запах, знайомий, улюблений мною запах сандалу з грейпфрутом — сьогодні він відчутніший, ніж учора.

Сьогодні він такий соковитий, немов хтось всю ніч не бубликами та розповідями бавився, а висиджував на сандаловому дереві з великим червоним фруктом у зубах.

— Ти вніс у мою статтю свої правки, — я можу говорити менш емоційно й не розмахувати перед обличчям руками, але не цього разу й не з цим співрозмовником. — Ти… посмів…

— Так, — а він ледь не облизується — настільки собою задоволений, — я посмів.

І ні краплі каяття, брехні, що так сталося випадково, що він не хотів, що це жарт, і він спробує все виправити.

Крок до мене, так близько, що й долоня не пролізе між тілами. Його подих розпалює мені маківку, мій — зігріває груди в сорочці триклятого червоного кольору.

Я не зроблю кроку назад. Я знаю, що краще не провокувати хижака. І не дивитися в очі.

Лев. І вівця.

Дивно, але страху немає. Тільки злість, яка дурманить своєю безпорадністю. І легкий жаль незрозуміло навіщо, чому.

Якщо він думає, що залякав, якщо впевнений, що йому все дозволено за правом сили…

Легкий дотик до волосся утихомирює зародок войовничості. Теж мені… узяли моду… як маленьку дитину…

— Злато…

Я не буду дивитися. Не коли він так близько.

Ухиляючись від жарких пальців, підіймаю випадково очі й…

Я зможу, я витримаю, не розплачуся від образи та слабкості, і не буду підраховувати вії, як рахувала, поки він спав у мене під боком… колись…

— Я не знаю, що хочу з тобою зробити… — зізнаюся.

— Знаю.

— Я не знаю, як витримаю ці кілька днів.

— Знаю.

І мене просто бісить це його всезнайство й жалість в очах. Він упевнений, що загнав мене в кут і я буду чекати, коли він мене прикінчить?

Чорта зо два! Я засвоїла урок і відтоді швидко бігаю.

Минулого разу довгі розмови призвели до смерті мого сина, а зараз під співчутливим поглядом Яра повільно вмираю я. Серце б’є каменем в ребра, ноги ватяним коконом тягнуть вниз, але я запитую байдуже:

— Знаєш «що»?

— Знаю, що ти хочеш зі мною зробити насправді. Знаю, чим закінчаться ці кілька днів. Знаю, що з тобою хочу зробити я.

— Не можу повірити…

Я хочу сказати, що повірити не можу, що зустрічаються у світі такі самовпевнені й нахабні типи, але Яр випереджає мене. Він каже щось неймовірне, щось таке, від чого холодить усі нутрощі й хочеться втекти, сховатися, забитися в темний куток під волохату руку домовика з дитинства.

І я біжу, ховаюся…

Ні, мені тільки здається так. Я стою навпроти й слухаю, слухаю…

— Тобі не потрібно вірити мені, Злато. Для тебе це поки занадто складно. Краще я доведу на ділі.

— Доведеш мені «що»? — намагаюся хоча б відсунутися, і миттю впираюся спиною в руку Яра.

Коли він встиг обійняти мене? І чому рука його забирає мій холод, і страх, і відчай? Ні, звичайно ж, мені тільки здається так…

— На все свій час, — усміхається Яр і схиляється так низько, що я далі від гріха підтискаю губи. — Можливо, ти зненавидиш мене ще більше, але я однаково це зроблю.

Дивна у нас розмова. Та й не розмова, а, імовірніше, танці над безоднею.

— Зробиш «що?»

Осмішка Яра обертається променистою усмішкою, ніби тільки й чекав на це запитання, ба більше — покладав на нього надії.

— Для початку я зроблю це, — вимовляє з придихом біля моїх губ і торкається до них великим пальцем.

Обводить по контуру м’якою подушечкою й повільно, не відпускаючи мого погляду, пірнає неглибоко всередину.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше