11.1

Ні, у мене, звісно, було передчуття, що прогулянка нічим хорошим не закінчиться, але щоб настільки…

Вийшли з дому в різному настрої: Єгор завзято бігав навколо мене і Яра зі сніжками, погрожуючи, якщо не усміхнемося — кинути їх, куди влучить. Яр вдавав, що вірив, я — що не чула погрози.

Мета тривалої прогулянки, як нам оголосив фотограф ще біля під’їзду — пошуки мальовничих місць для сімейного знімка, але маленькі острівці снігу перемежовувались із брудом і буденністю і, мабуть, новомодну фотокамеру не надихали.

По-моєму, я єдина страждала передчуттями, через що часом нервово озиралася і відставала. А загалом, було нудно, холодно, але терпимо.

І раптом…

Подумавши, що Яр і Єгор зупинилися, пропонуючи мені швидше наздогнати їх, я додаю хід, і що бачу, віддихавшись? Пса.

Величезного волохатого пса невизначеного забарвлення з грудками в шерсті, інеєм на спині й бурулькою замість носа. Пес лежить, тремтячи й рикаючи під поглядами моїх супутників, а вони про щось перемовляються, причому набагато тихіше після мого наближення.

— Ну, — кажу, — біля пса, чи що, будемо позувати?

Обидва окинули мене дивними поглядами.

— А він нам за стилем пасує, — реготнувши, кажу я, — у мене очі вузькі від недосипання, у Єгора фінгал, у… декого на обличчі відбиток тракторної борозни, а в пса все й одразу. Прямо як член сім’ї.

Яр і Єгор винувато ховають погляди, немов це вони довели пса до жахливого стану. Я поки все ще ні про що не здогадуюся, а тому весело продовжую:

— То що? Хто візьме його на руки? Скажемо вашій мамі, що це в нас кімнатна болонка — однаково породу неможливо перевірити.

— Злато… — починає Яр.

— Златочко… — ні, Єгор, звісно, у мене ласкавий котик і все таке, але не підлиза, і все ж я навіть у ту мить не напружуюся.

Дивлюся на небо, яке кинуло жменю білого пір’я, на перехожих, що квапливо пробігають повз, на своїх підозріло тихих чоловіків.

— Так-так? — підбиваю хоч одного з них розвинути свою думку.

Вони знову обмінюються поглядами й начебто збираються в чомусь зізнатися, але не наважуються.

— Ти справді хочеш сфотографуватися із псом? — натомість запитує Яр.

Не знаю, чи вдалося мені поглядом передати, що я думаю про його кмітливість, але на відповіді Яр не наполягає.

— Він взагалі-то гарний… — заступається за брата й пса Єгор.

Дитину я не можу послати навіть подумки, тому просто стенаю плечима.

— Правда-правда! Його тільки перевірити у ветеринара, відмити й він знаєш яким вдячним буде?

— Не думаю, що виставити мокрого пса на вулицю в мороз співчутливо. Єгоре, від кого-кого, але від тебе такого не очікувала. То що, ми будемо фотографуватися, або йдемо додому грітися?

— А ти нічого не маєш проти співчуття Єгора? — підозріло м’яко запитує Яр. Втім, це зараз я розумію, що підозріло, тоді подумала що — ну повинен же він краще знати, з ким живе його брат. Сам-то так і не зрозумів мене.

— А чому я маю бути проти? — дивуюся. — Він же свої гроші на це витрачає.

— Тобто… усе питання в грошах? І якщо, скажімо… потрібно купити корм цьому псу…

— Магазин у тебе за спиною. Сподіваюся, ти не думаєш, що збігаю я?

Яр і Єгор топчуться біля пса, і той, мабуть, звикнувши, припиняє гарчати, а теж позирає на мене по черзі з ними.

— Я можу сам купити, Злато! — торохтить Єгор. — Питання зовсім не в цьому! Мені не важко! Ти ж знаєш, який я відповідальний!

— І такий же скромний, як твій брат.

Обидва розтягуються в задоволеній усмішці, а в пса відпадає бурулька з носа від їхнього дихання, і він гучно чхає.

— Простудиться, — журиться Єгор.

— Так, тут холодно, — сумно підтакує Яр.

Пес гучно й довго зітхає.

— Тому не завадило б сфотографуватися, нарешті, і повернутися додому, — зауважую я.

Вони зволікають, а потім, мабуть, туго міркуючи від холоду, визнають мій жарт на рахунок знімку із псом вдалим й абсолютно серйозно обговорюють, кому де ставати. Мені виділяють місце праворуч від псини.

Впевнена, на знімку в мене не буде вузьких очей, тому що в мене шок.

Яр клацає раз, другий, міняє нас із Єгором місцями й знову клацає. Потім безцеремонно пхає гроші чоловіку, який біжить повз, з проханням зафіксувати нас, і встигає обійняти мене до того, як я закричу.

Ми знову міняємося, незмінний тільки пес й підкуплений перехожий. Яр просить усміхнутися, і поки я виправляю вишкір, цілує під спалах камери. Другий кадр, напевно, брехливо продемонструє, як ми обіймаємось, але не помітить, як сильні чоловічі долоні стискають мої кулаки. А на третьому — поки ми з’ясовуємо стосунки, а Єгор підслуховує, панує тільки пес.

Я приходжу до тями, коли фотограф віддає камеру, справедливо вирішивши, що відпрацював оплачену послугу, у яку сімейні розборки не включені.