11.3

Руки його складаються за моєю спиною в надійний замок, а великі пальці малюють незрозумілі ієрогліфи. Спекотно. Холодно. Знову кидає в жар. І як можна було подумати, що я лева заганяю в кут? Він — хижак. Він грає зі мною. Ну а я не боюся, не тремчу, не тікаю й не вириваюся.

Захотілося тобі пограти?

Нумо, пограємо, велике неслухняне кошеня…

Ховаю погляд, торкаюся своїми грудьми його, налаштовуючись на дихання, дихаю в унісон. Його серце так голосно стукає… Як моє… Цікаво, моє він чує?..

— Яре… — мої пальці повільно спускаються від його вуха уздовж шиї, відчуваючи, як прискорюється пульс. — Пам’ятаєш, що я тобі казала?

Притискається ротом до мого волосся на маківці, робить вдих, немов сумував, немов не бачилися вічність, немов намагається згадати. Тільки згадати все ж потрібно інше…

— Яре, — обіймаю однією рукою, а іншою гладжу його від ключиці до ключиці. — Пам’ятаєш, що я попереджала тебе? Тричі. Пам’ятаєш?

Він цілує моє чоло, він губами спускається до вуха — це дуже небезпечно, це більше того, що я зможу витримати. Дозволяю поніжитися собі тільки секунду, дарую один стогін жалю про неможливе і… як тато мене днями навчив, натискаю всього на одну точку і ледве встигаю підхопити тіло Яра, щоб лантухом не гепнувся на підлогу.

— Полеж, — кажу йому, хоча він і не чує зараз, — і подумай щодо своєї поведінки.

Тільки встигаю підійнятися з колін, як із кімнати вибігають Єгор і собака.

— Ой! — хлопчик шокований, виявивши брата під своїми дверима. — Це що ви, випробували новий метод перемир’я на зразок «зацілую тебе до смерті»?

— Єгоре! — дивуюся обізнаності, а той відмахується, мовляв, та гаразд, можна подумати, він не вміє вмикати телевізор і користуватися інтернетом.

Схиляється над Яром, перевіряє пульс, усвідомивши, що з тим відносно все гаразд, тікає на кухню в марних пошуках смачненького. Він такий зайнятий, що дзвінок у двері закликає тільки мене.

Повагавшись, переступити або обійти невдачливого героя-коханця, крадусь біля стінки, прочиняю двері, щоб поглянути, хто там невчасно, і, звісно — ну, навіть сумнівів не було — бачу на порозі спочатку величезний капелюх, а потім і свекруху. Колишню — слава Богу.

Я ледь не бовкаю, чому без попередження?! Але отямлююся. Сказати щось привітне не можу, правду — теж, тому мовчки дивлюся на неї. Вона теж не поспішає вітатися й запевняти, що рада мене бачити. А потім помічає дещо за моєю спиною і, скрикнувши, турбує сплячий капелюх.

— Мій син! О Боже! Що ти з ним зробила?!

Так, зрозуміло, думаю я, треба було перетягнути Яра в зал, та хто ж думав, що його мамуня знову заявиться так невчасно. Вже й не знаю, яка з двох її появ гірша: перша, коли застала нас із Яром лежачи у ліжку; або друга, коли він сам відпочиває непритомним в коридорчику на собачому килимку?

Нічого не вдієш, відчиняю їй двері, покаянно зітхаючи.

Вона робить крок, і я бачу, як капелюх знову хитається шоковано з боку в бік, а потім тільки переводжу погляд на її обличчя: рот розтулений, хоч трамваї пускай в такий тунель, очі як дві гальки біля моря — наче одне й те ж, а придивишся, і розмір різний, і колір, і якась дивна форма.

— О Боже! — повторює вона. — А що ти зробила з Яром?!

Тобто… виходить, уперше вона мала на увазі Єгора? А що з хлопчиком, цікаво, може статися? Обертаюся і застаю цікаву картину: неподалік від Яра на підлозі лежить жменя жовто-білих пластівців, якими жадібно похрускує собака. Поруч сидить Єгор і жує точно такі ж пластівці. Жодних розпізнавальних знаків, що це мої дієтичні хлібці, зрозуміло ж, немає. Саме це вразило її спочатку, а потім вона побачила лежачого поруч із собакою Яра і…

— Один із синцем на півобличчя й собачим кормом, інший весь подряпаний і не знаю, чи дихає взагалі… Ти… їх… О Боже… Це ти їх!

Виходить, що я. Але найцікавіше, що допомагати-то вона ні одному, ні іншому не рветься, тільки дихає, як риба, кинута об лід, і стоїть в красивій позі осліпленої своїм відбиттям медузи. Мовляв, милуйтеся мною, я так хвилююся, я в жаху, я невтішна!

Яр, простогнавши, смикає рефлекторно рукою, розплющує очі й починає обережно, з допомогою стійкої стінки, підійматися.

— А ви допомогти не хочете? — цікавлюся у свекрухи.

Ні, не хоче. Натомість поправляє капелюх і сумочку.

— Що це було? — труснувши головою і, впевнена, пошкодувавши про це, запитує мене Яр.

— Забув? — засмучуюсь. — Поки Єгор був у кімнаті, ми ловили одне одного по коридору. І, здається, дехто піймався.

Погляд Яра, нарешті, прояснюється, і взагалі він швидко приходить до тями. А помітивши матір, яка охає неподалік, майже невловно приміряє маску господаря життя, мовляв, так усе й було заплановано. З хвилину вони розглядають одне одного, але немає ні привітань, ні обіймів, як у нашій сім'ї.

— Ти знову прийшла без попередження, — нарешті, каже Яр.

— Вибач! Я вже зрозуміла, що потрапила в розпал ваших ігор!

Яр у два кроки наближається до мене, обплутуючи руками й ніжним дотиком пальця до шиї. Я притискаюся до нього спиною, випадково наступивши на ногу, але його це не засмучує. Він просто розставляє ноги, взявши в полон мої, а палець і губи при цьому нікуди з моєї шиї не зникають.

— Може, годі вже цих ніжностей? — справедливо обурюється свекруха.

І я б підтакнула їй, якби не намагалася зіграти в сім’ю заради Єгора. Я б із таким задоволенням заїхала декому в притиснутий пах, але… А це спекотно в кімнаті, або тільки мені?

Свекруха, здається, підраховує кількість ударів мого серця — так уважно придивляється, схиливши голову набік, і дуже зосереджено вслухається. Ні, це не я дихаю, як загнаний кінь! Не я! Але з погляду свекрухи бачу: навряд чи повірить. А коли я підозрюю, що свекруха доходить до точки кипіння, щоб висловити мені, що думає, без реверансів, виручає Єгор, якраз дожувати пластівці.

— Привіт мамо! — каже він і повчає свого друга-псину: — Привітайся з моєю мамою. Ну?