13.1

— Одягни чорне плаття. І червоні ботильйони. Цей клатч підійде, у ньому поєднання трьох кольорів, — Яр дістає із шафи одяг, не чекаючи моєї згоди.

Напевно, я б сперечалася, якби не Єгор: попросив довіритися його братові, сказавши, що в нього бездоганний смак, а сам втік на прогулянку із псом, перш ніж я встигла уточнити, чому він настільки низької думки про мій.

Втім, я не дуже наряджалася після лікарні, хоча і зробила невелике турне бутиками. Джинси та светри мені звичніше, зручніше, у них легше злитися з натовпом, навіть у новій дублянці.

А Яр вважає, що на зустрічі із татом, якщо не хочу йому зробити приємне, краще мати вигляд на всі сто. Внутрішньо я так і почуваюся. Я маю на увазі вікове. А зовні, як і раніше, виглядаю років на двадцять, тільки мій похмурий погляд додає солідності.

Я буду як гнила цукерка в блискучому фантику, якщо одягну те, що пропонує Яр. Коротке чорне плаття, що облягає стегна, але без вульгарності. Жодного разу не вигуляні червоні ботильйони Prada заввишки з середню шкільну лінійку. І чорно-червоний клатч із вишитими сріблом ієрогліфами — купила так, на удачу.

І я одягну. Я не хочу зробити тату приємне. Я матиму бездоганний вигляд, я буду йому усміхатися. Спочатку. А потім…

Перед очима миготить картинка, як я тягнуся через довгий стіл і всаджую в серце чоловіка ніж, яким хвилину тому аристократично різала відбивну. І кров сочиться з його сорочки, і капає, але він однаково дихає і продовжує їсти, їсти, їсти, не помічаючи, що помирає…

А я сміюся, і під столом вдаряю підбором щосили по його туфлям із мертвого крокодила, а всі їдять і розмовляють, не знаючи, що я вбивця…

— Злато…

Яр стривожений, і я теж хвилююся — що не зможу усміхатися. І вбити не зможу.

Ось він же теж мій ворог, тягнув мене голою коридорами за волосся, а я недавно з ним цілувалася.

— Все добре, — кажу йому, а він знає, що брешу, і продовжує вдивлятися в мене, хоче зрозуміти…

Ні, він усе розуміє… Він завжди тонко відчуває мене, і дивно, як не відчув брехню тоді. Не мою брехню, а тих, хто намагався нас розлучити, тих, хто брехали.

— Злато, тобі немає чого боятися. Я буду поруч із тобою.

— Саме це мене й лякає, — зізнаюся, всупереч розпачливому биттю серця об ребра, крикам ображеної душі й секундній зупинці дихання.

— Ти не віриш…

— І не відчуваю…

Підіймається, знову переглядає відібраний на вихід одяг.

— Ідеально, — каже він, кинувши погляд на годинник. — Переодягайся, я вийду.

Він іде на кухню, зачинивши за собою двері, з кимось говорить мобільним, ось уже з кимось поговорив… а я все ще сиджу на дивані, дивлюся прямо перед собою і злюся — не час для меланхолії, але не можу змусити себе поворухнутися.

Рух — крок уперед, а мене не відпускає минуле. Або я боюся його відпустити…

— Злато, у нас мало часу, — каже Яр у мене за спиною. — А що стосується твоїх слів… Я не буду тиснути на тебе, але й не відпущу. Одягайся, якщо не передумала.

Повертаю до нього голову — він не просто серйозний, він явно не в настрої, а очі, здається, тільки піднеси сірник, спалахнуть темно-синім полум’ям і змусять тліти й мене.

— Вийди, — прошу його.

Не до вогню мені… не до опіків, й так уся в рубцях, хоч їх і не видно…

Яр встигає зробити ще один дзвінок на кухні, я — переодягнутися й нафарбувати вії, коли хтось дзвонить у двері. Повільно пливу на високих підборах, щоб побачити на порозі Макара.

— Привіт, — каже він, жадібно мене розглядаючи.

— Привіт, — кажу, — здивований, що я виросла?

Усмішка зачіпає його губи. Губи, які одного разу я цілувала…

— Впустиш?

Я б впустила, ось тільки…

— У мене в домі Яр.

— Знаю. Він попросив, щоб я приїхав.

Двері розчиняю більше від несподіванки, ніж із пориву гостинності. Макар чекає в передпокої, поки я копирсаюся з замком. А в мене руки не слухаються, і йому доводиться наблизитися впритул до мене, щоб допомогти.

— Завжди запитуй, хто там, або дивись у вічко, — дихає мені в шию.

— Добре, — погоджуюсь покірно й чекаю, коли відсунеться, але він не поспішає.

— Ця каблучка тобі більше пасує, — каже пошепки.

І я раптом усвідомлюю, що це саме він.

Він сказав Яру, що я викупила з відділку Ларису. Напевно, ланцюжок із кулоном той мент уже перепродав, а обручка... дійсно, вирішив, що підробка, і віддав своїй дочці. Ось ідіот, і погони не лікують.

— Але без обручки тобі було набагато краще, — вкрадливо продовжує Макар, практично втискаючи мене у двері своїм тілом.

І я в усі очі дивлюся на нього — високого, вродливого, темноволосого, з легкою щетиною, яка, я пам’ятаю, приємно коле долоню, не знаходжу нічого спільного зі своїм колишнім чоловіком, до якого нічого не відчуваю більше і…