Подих осені-2

13.2

Він стоїть у двох кроках, біля відчинених дверей кухні, і повільно відпиває з чашки гарячу каву.

Його погляд прикутий до мого обличчя, але я навіть не думаю перед ним виправдовуватися. Я нічого йому не винна, ми розлучені, і він сам запросив Макара, тож…

Якась незрозуміла думка, майнувши, вислизає. Гаразд, потім, нікуди поспішати.

— Навіщо ти покликав Макара?

— Подивитися, як ви з ним обіймаєтеся.

Зобразивши цілковите здивування, пропливаю назад у зал і ментально відчуваю погляди, які роздягають мене. З двох боків, однаково не залишаючи шансів зберегти природний колір обличчя. Здається, незабаром я привчуся до пудри, тільки потрібно вибирати на два тони світлішу наступного разу.

Обидва чоловіки заходять у зал слідом за мною. Один привалюється біля дверей, інший розташовується в кріслі навпроти, і димить своєю кавою практично в мої губи.

Я недбало відкидаюся на спинку дивана, прикриваю очі, чекаючи, коли паузу порушить той, кому більше кортить, й раптом неясна думка повертається, але цього разу чітка, яскрава й небезпечна.

— Це ти був тоді…

Яр робить неквапливий ковток, немов не здогадуючись, про що це я.

— Ти був тоді в цій квартирі…

Шепіт, який не раз чула в снах. Шепіт, який здавався вигаданим.

«Спи… Я тебе не ображу… Більше ні… Спи, моє щастя…»

Ти, — продовжую наполягати.

— Не розумію, що тебе дивує. Я не далі як сьогодні повторив тобі практично те ж саме.

Обертаюся до Макара. Серйозний. І як завжди виглядає неперевершено.

Ніколи не помічала за ним недбалості, неохайної ліні, несмаку, а може, і вони б не зуміли зіпсувати його фігури. Тепла куртка, під якою видніється горловина червоного светра, чорні джинси, перехоплені на поясі шкіряним ременем, а внизу — важкими берцями, й окуляри-авіатори, попри погоду, попри те, що зима.

Він надійний всупереч тому, що сталося між нами, або без огляду на те, що сталося. Надійний, попри те, про що я щойно здогадалася.

— Ти сказав Яру про обручку.

— Не лише, — киває.

— Ти дозволив йому увійти у квартиру, коли я вперше була тут і заснула.

— Так.

— Ти хотів, щоб я повернулася до нього?

— Ні.

Так дивно, він практично повторює мою відповідь самій собі, але у зворотному порядку. «Ні, так, не лише» — відповіла я. «Не лише, так, ні» — віддзеркалює він.

Це як знак, що ми дуже схожі й можемо бути близько, але по різні боки. Наприклад, як дзеркало і відбиття.

Мені все ще цікаво, навіщо він тут, що замислив Яр, але запитувати повторно не буду. І переконувати Яра, що не рада зустрічі, теж не збираюся. Однаково не повірить. Та й сам винен.

— Нам час, — Яр робить останній ковток кави й подає мені руку. Без вагань, використовую його як опору. — Як ти?

— Нормально.

— Так, я бачу, майже, — він схиляється до мого обличчя, але так близько, що, здається, прямо з губ вихоплює дихання, пожирає, привласнює собі, поглинає гнітючою аурою, близькістю й пильним поглядом.

І як легка пір’їнка торкається куточка моїх губ — так непомітно, ніжно й так несподівано, що я, не розкуштувавши, злегка повертаю голову, підставляючи інший куточок.

Він цілує інший — ще ніжніше, змушуючи заплющити очі й податися до нього.

Може, він зробив крок назад. Може, він залишався на місці, я сама захотіла наблизитися. Я не знаю. Я зовсім не відчуваю підлоги. І не розрізняю, де мрії, де реальність, де недозволене.

Він цілує…

Ні, я цілую його…

А потім щось із тріском падає.

Розплющую очі, хочу озирнутися, але Яр утримує моє обличчя.

— Ти щойно зробила вибір, Злато, — каже, не приховуючи зловтішної переваги. — Ти щойно попрощалася з Макаром.

Озирнувшись, я не бачу у дверях нікого, і трохи сумно стає від того, що Макар пішов. Це дивний смуток, незрозумілий.

Він міг стати моїм колишнім коханцем, якби взяв мене силою. Міг скористатися моєю пропозицією, коли я була в розпачі.

Але не зробив цього.

— Він мій друг, — вперто задираю голову, готуючись до довгої суперечки.

— Добре, — погоджується Яр, притискаючи до себе так дбайливо, що бажання сперечатися минає.

Вичікує, поки заспокоюся, м’яко нагадує, що нам час і що я можу нікуди не йти, якщо передумала. Може, хочу відпочити.

— Ну ні, — кажу, — даремно я, чи що, вії нафарбувала?

Сміється.

Я давно не чула, як він сміється. Востаннє це було, мабуть, у його великому будинку — так, точно, ще до його від’їзду в нескінченне відрядження.

Задивившись і ніяково хитнувшись на підборах, потрапляю в розкриті для мене обійми.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше