Подих осені-2

13.3

Знову відчинившись, ліфт позбавляє Яра від мого гнівного погляду, але зовсім не від праведного обурення.

— Я зовсім не вмовляла тебе!

— Добре, ти просто мене попросила.

— Я? Ти не мариш?

— Ти піднялася до мене в кімнату, ти мене поцілувала, ти обхопила своїми ногами мої стегна, ти…

— Досить!

— Так, — бере мене за руку, допомагаючи спуститися сходами, — ми запізнюємося.

Така незворушність, така впевненість у собі, а мене буквально колотить. Я думала, у мене буде час налаштуватися на бесіду, прикинути, як поводитися з татусем, а Яр дикими припущеннями вибиває не лише думки з голови, а і ґрунт у мене з-під ніг.

Я не можу зосередитися, не можу підготуватися до випробування, не можу накрутити себе, врешті-решт!

— А ти терпіти не можеш тих, хто не пунктуальний, — пихчу невдоволено.

— Вважаю за краще не давати супротивнику навіть хвилинної фори, — і знову незворушно, з лінню й хитринкою в погляді.

Добре, що в мене є причина покрутити головою — не бачу у дворі ні Зірки, ні Єгора. Ну й де вони? Не на Марсі ж!

— Злато, сідай в автомобіль. Єгор із псом на шкільному майданчику, за будинком, звідси однаково не побачиш, тільки шию скрутиш.

Гаразд, Єгор не маленький, у нього ключі, і взагалі він корінний житель міста, та й Зірка навряд чи захоче загубитися від благодійника попри те, що я була б не проти.

У автівці тепло, а я думала, буду хвилин десять мерзнути, поки прогріється.

Яр сам відповідає на загадку: виявляється, автомобіль прогрів Єгор на його прохання, а коли ми спускалися, хлопчисько втік на майданчик, побоюючись, що я зажену його й пса додому.

І був недалеким від правди. Нічого так довго мерзнути на вулиці, до того ж пес тільки перший день як почав одомашнюватися… Гаразд, не захворіє з кашлем після прогулянки — пробачу за втечу.

Їхати нам хвилин п’ятнадцять, якщо без заторів, і я виключно заради світської бесіди цікавлюся, чому Яр записав батька в супротивники. Або я не так зрозуміла?

— Якщо вірити Едіпу… — починає викручуватися.

— Яре!

— Хочеш, щоб відповів серйозно? — вся увага на дорогу, не знаю, помітив мій кивок або відчув, що мені не до словесних ігор, але продовжує серйозно. — Початкове завдання чоловіка — добувати й оберігати здобуте. Оберігати своє. Мій батько не мав права зачіпати тебе, але він це зробив. Тепер ми по різні боки.

Я миттєво закипаю.

— Що значить «своє»?!

— Ти чудово знаєш, що це значить, — каже Яр, не втрачаючи інтересу до дороги. — Ти — моя, Злато. На відміну від мене, ти зрозуміла це відразу. Я — значно пізніше. А коли зрозумів… — пронизливий погляд синяви, присмачений хижою усмішкою. — Я не упускаю своє. І відібрати іншим не дозволю. Це те, що від початку відомо всім, а тобі належить засвоїти. Але ти впораєшся, так, моя дівчинко?

Його явно заносить на поворотах, ну і я не бажаю бути в аутсайдерах. Уявив собі, бачте… думає, я буду мовчки кивати й слухати…

— Я не твоя річ!

— Сподіваюся.

— Я не дозволю тобі керувати моїм життям!

— Куди мені.

— Поцілунки між нами нічого не значать!

— Яка ти легковажна.

— Я не збираюся до тебе повертатися!

— Ми переглянемо твої плани.

— І я не хочу, щоб ти повернувся до мене!

— Ти просто обманюєшся. Додай ще один шар пудри, люба, можливо, він зуміє приховати, що ти брешеш.

— Мені спокійно, зручно, затишно, мене все влаштовує, я нічого не хочу змінювати!

— Добре, якщо ти наполягаєш, поцілунки залишимо.

— Я не вмію пробачати! У мене зносить дах, коли я згадую про те, що сталося. Я хочу вдарити, відлупцювати тебе, зробити тобі боляче — хоч що-небудь.

— Я вже обіцяв, що ми обговоримо твоє нове захоплення БДСМ.

— Яре!!!

— Чорт, — тре вухо, у яке я намагаюся до нього докричатися, — я ж просив вимкнути ультразвук.

— Ти мене не чуєш!

— Наклеп, а як же я в такому разі відповідаю? І навіть бачу по твоєму обличчю, що ти чудово розумієш мої відповіді.

— Яре!!!

— А, чорт, — знову тре вухо, — ти явно хочеш сама поговорити з моїм татом, мені залишиться тільки їсти й усміхатися.

— Не можу більше, — здаюся, — ти зовсім не чуєш мене… ти не хочеш мене зрозуміти… даремно я…

Автомобіль, різко повернувши, зупиняється біля ресторану, який світиться яскравими вогнями, і не встигаю я видихнути після віражу, Яр схиляється до мене, обхоплює мій потилицю рукою й шепоче, дивлячись в очі, не кліпаючи й не дозволяючи кліпнути.

— А ти спробуй, — лукава усмішка, і миттєве звільнення й погляду, і потилиці, і мого дихання. — Спробуй ще раз, Злато.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше