14.3

Віддихавшись, витерши обличчя рукавом (клатч із серветками залишився в автомобілі), підіймаюся на свій поверх.

Немає ключів — не біда. Будинок не пустує, у ньому чекають, у ньому ніхто не зрадить, у ньому мене люблять будь-яку.

— Гей, а ще пізніше не можна було повернутися? — пихкає Єгор, стягуючи з мене шубу.

Він, здається, і не помітив, що хвилину тому я була дуже не в настрої. Здається, не помітив, що віями моїми танув сніг. Бухтить, крутиться біля мене, підштовхує до кухні, а потім, почухавши маківку, підштовхує в зал.

— Переодягнися спочатку, руки помий, вмийся, а потім ласкаво просимо на кухню. Нумо, нумо, а то охолоне.

— Що охолоне? — здивовано позираю на каструльку, над якою здіймається пара.

— Що-що, — передражнює, — пельмені. Думаєш, я не розумію, що ти нічого в ресторані не їла? Нумо, не створюй мені масовку, йди переодягайся і змивай бактерії.

Не стримуючи пориву, цілую своє золотце хазяйновите, ще б потискати, але не дається і квапить. Закидає пельмені, помішує, на мене не відволікається, і мені нічого не залишається, як підкоритися цьому потоку любові.

Перевдягаюся спритно — майже в плюшеві штани, як і мої капці з собачими вушками, м’яту фланелеву сорочку, і через ванну поспішаю на вечерю.

— До речі, — озираюся на всі боки, поки хлопчисько за мною доглядає й щедро насипає пельмені, присмачуючи густою сметаною, — а де Зірка?

— Спить, — обурено зітхає. — набігалась, наїлася і спати лягла.

— А де спить-то? У коридорі я на неї точно не наступала.

— Нумо їж, базікаєш багато, — знову буркоче. — За столом я глухий і німий — не вчили тебе, чи що?

Жує. Мовчить. Я насторожено прислухаюся.

— Я посуд сам помию, — викликається. — Добавки хочеш?

— Так, — кажу я, розглядаючи хлопчиська, — нумо відразу зізнавайся, що ви тут накоїли. Я вже поїла, у доброму настрої, тож кайся.

— Та нічого не накоїли! — обурюється. — У нас речей у квартирі мало, навіть розбити ще нічого. Просто…

— Просто що?

— Ну… — мнеться й позирає спідлоба. — Собака ж моя, так?

— Я на неї не претендую точно, — заспокоюю.

— І кімната… там, де я сплю…

Зрозуміло. Ледве стримуючи усмішку і порив ніжності, кажу спокійно:

— І кімната твоя, тут навіть без питань.

Підбадьорившись, підіймає погляд і вже впевненіше підбирається до суті:

— Ось я й подумав, якщо кімната моя й собака моя, то навіщо їй спати в коридорі?

— Як хочеш, — стенаю плечима.

— Правда-правда? — уточнює, підливаючи в мою тарілку сметанки. Ех, мабуть, доведеться ще одну порцію пельменів зжерти, та і вставати не хочеться — душевно так, по-домашньому.

— Чесно-чесно, — кажу я й дозволяю почастувати себе добавкою.

Потім чаюємо — тут уже я зовсім розморена, розімліла, дивлюся то на Єгора, який хитро мені усміхається, то у вікно на сніг, який сьогодні замінює зірки, і навіть тихий храп Зірки не турбує.

Це вночі я або зачиню до двох приятелів двері, або здійсню підступні плани, все ж виперши кого-небудь на балкон, а поки сиджу, живу, й отримую від цього задоволення.

— Не запитувати, як усе минуло? — делікатно виявляє цікавість годувальник.

Я швиденько прокручую, що б таке прийнятне розповісти хлопчику, й знаходжу адекватною тільки одну новину:

— У твоєї мами тепер є пес.

Єгор похлинається чаєм, і я дбайливо плескаю його по спині, а ще щоб не сутулився, а то щось помітила — узяв моду. Нехай високим зростає, як його брат. Дівчаткам це подобається, навіть якщо дівчатка й ображені, і сердиті, і злопам’ятні.

— І як звуть бідолаху? — відкашлявшись, запитує Єгор.

— Бетельгейзе, — я з усмішкою відсовую від нього чай, щоб знову не похлинувся, а коли регіт стихає, кухоль повертаю. — А чому бідолаха?

— А тому що вона награється й забуде про нього.

— А ти з Зіркою награвся?

— Я про неї не забуду, Злато.

— Ти — мій розумнику, — хвалю, а він розквітає темною квіточкою прямо на очах.

Випрямляється, задирає ніс мало не в люстру й киває скромно, мовляв, так, розумник. Але заслужив, заслужив, тому я стримую сміх і теж серйозно киваю.

— Що завтра? О котрій твої репетитори почнуть атакувати нашу квартиру?

— Ти ще будеш спати, — відмахується. — Я раніше призначив перше заняття, треба трохи підтягнути деякі питання з цивільного права. І Зірку ще встигнути вигуляти.

— Ти в мене дуже відповідальний і самостійний, — знову хвалю, але нітрохи похвали не шкода.

Все-таки діяти, поки інші міркують — це їхня сімейна риса, помічаю з прихованим задоволенням. Треба б взятися теж за справу і знайти хлопчику хорошу школу.