Подих осені-2

16.1

Олігархи справляють на мене настільки сильне враження, що навіть коли ми з ними прощаємося, я з хвилину або дві розглядаю спорожнілі диванчики.

— Ти знаєш, — після зеленого чаю, замовленого Яром, нарешті, приходжу до тями, — я їх зовсім не такими уявляла.

— Для мене новина, що ти взагалі про них фантазувала, — недбало кидає Яр.

Ми сидимо так близько одне до одного, що лікті торкалися б, неодмінно торкалися, якби Яр не поклав руку поверх спинки дивана. Збоку, напевно, здається, що ми — закохана пара, у якої все попереду, а насправді ми глибоко розлучені й спільне майбутнє вже проходили.

— Ну ти розумієш, про що я.

— Поясни.

— Мені здавалося, що олігархи мають бути зарозумілими, снобами, такими, з яких і слова не витягнеш, якщо це не обіцяє великі гроші, а вони…

Осмішку Яра відчуваю на своєму плечі, щоправда, він вдає, що прибирає невидиму смітинку.

— Так ось, виходить, якими ми здаємося.

Мені стає трохи смішно: сиджу, просторікую про те, які із себе багатії нашого часу, а сама навіть заміжньою за одним із них побувала. І Яр абсолютно не вписується в рамки мого уявлення про людей VIP.

Так, він жорсткий, хоча й може бути м’який із тими, хто йому дорогий. Так, він холодний у стосунках, але нестримний у пристрасті. Так, він лідер, до якого линуть слабші, відчуває свою владу й силу, усвідомлює, керує ними, але тон у нього рівний із кожним.

— Пробач, — кажу, — я забула.

— Так, — перестає усміхатися, — я знаю.

Моє тихе зітхання перекривається галасом у фоє: чути тупіт, метушню, невиразні голоси, миготять яскраві спалахи. Напевно, йде гонитва за прибулою на полювання зіркою, яка прикидається, що тікає від слави.

Добре, що в кав'ярні практично нікого. Яр сказав, сьогодні з вулиці сюди не прийдуть, а ті, хто витратив час на цю прем’єру, тут явно не для того, щоб відсиджуватися без фотокамер. Хіба що ми та олігархи, які пішли.

— А що стосується цих трьох, — продовжує Яр, — вони зовсім не ангели, хоча й намагалися не розгортати чорних крил.

— Але вони поводилися як… прості.

— Бракувало, щоб вони перед тобою приміряли діамантові корони, — буркоче загрозливо.

Розвертаюся в кільці рук Яра (і коли він встиг обійняти?), уважно вдивляюся — так і є. Половина відповіді в словах, половина — у погляді, а я знову перекладаю для себе. Олігархи, можливо, і ймовірніше за все — поводяться і спілкуються зовсім інакше, але заради мене зробили виняток. Авжеж, а я вже подумала, що моє уявлення про мільйонерів — усього лише психологія бідності.

— Злато, — помітивши зміну мого настрою, Яр скрушно хитає головою, — є ще одна причина, чому вони поводилися з тобою на рівних.

— Наприклад, яка?

— Підсвідомо людина налаштовується на бесіду заздалегідь і в підсумку отримує найгірше з того, що вигадає. Ти поводилася з ними, так само як якби пила чашечку кави в компанії друзів твоїх однокласників. Тобто, по суті, люди тобі не знайомі, але одного з тобою соціального рівня. Якщо людина напхана стереотипами, сенс руйнувати їх? Тим паче що ці стереотипи влаштовують обидві сторони.

— Добре, — пояснення Яра здаються мені логічними, і я підіймаю інший пласт платини, — а вони серйозно розраховують, що на них влаштують полювання після статті?

— А ти серйозно думаєш, що на них не йде полювання? Твоя стаття просто відкриє нові горизонти й для тих, хто простіше, скажімо так. Не всі купують дорогі журнали, але багато хто з тих, хто запевняють, що читають тільки Айнштайна, відстежують жовту пресу. А тут одні з найзаможніших холостяків відкрито натякають, що готові одружитися й соціальний рівень майбутньої обраниці їх мало хвилює… Потім, звісно, цю новину підхопить і глянець, але сезон нового полювання розпочнеш саме ти.

— Хм… а дати інтерв’ю вони погодилися б будь-якому журналісту або… — красномовний погляд Яра перекладати не треба. — Зрозуміло.

— Вважай, що твоє завдання написати статтю і їхні особисті інтереси збіглися.

— І вони дійсно готові одружитися?

— Нехай їх для початку зловлять.

— В якому сенсі? Якщо дівчина завагітніє?

— Злато, Злато, — ще одне зітхання. — Вагітність — не привід одружитися.

— Але тоді як їх можна змусити одягнути на палець обручку?! — вибухає інтерес.

— Звідки я знаю? — знизує плечима Яр, бере мою праву руку, обводить пальцем пузатий діамант і, дивлячись в очі, каже з попереджувальною ноткою: — І тобі цього знати не потрібно.

Ой, я якось забула про каблучку! Намагаюся висмикнути руку, щоб зняти й віддати її, але Яр утримує.

— Не треба, — каже. — Залиш хоча б до Нового Року.

— Чому до Нового Року? — я так дивуюся, що навіть не обурена.

— Під бій курантів я загадаю бажання, повірю в нього і воно збудеться. А, можливо, ти так звикнеш до мене й до обручки, що передумаєш від нас відмовлятися.

— Яре…

— Хочеш у кіно?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше