16.3

Світ крутиться, як дитяча карусель.

Зникає коридор, м’яке світло, залишене для мене, щоб не страшно. Десь я кружляю у висоті, з кимось віддалено знайомим, з ким ні краплі не страшно.

Так тепло, що слухняно впускаю прохолоду жадібних рук під тісну блузку.

Так смішно, коли вони, підібравшись до заповітного, завмирають, а потім невміло і швидко розстібають корсет, щоб раптом не зникла, щоб не втекла на каруселі.

І так дивно, я нижча, набагато нижча від чоловіка, який мене обіймає, але дивлюся звисока, наче здалеку, немов і немає мене з ним.

Я літаю.

Я падаю.

Ні, він підхоплює. І поспішає, так поспішає, що з розгону встигає застрибнути в мою карусель, і ми дивимося вдвох, крізь ліниво опущені вії, як навколо розливається лава, підіймається до нас, нагороджуючи вогнем. Якщо зробимо крок, ми увійдемо в її жерло, а далі…

— О, знову, — чийсь голос крижинками остуджує обличчя, виганяє пристрасть, викликаючи запізнілу совість.

— Єгор… — шепіт у вухо, та я й сама впізнала.

Завмираємо. Розклеюємося. Дихаємо, як два паротяги. Слава богу, одяг майже в нормі, а під блузою безлад не рахується, та до того ж на мені все ще шуба…

— Не засмажишся? — усміхається хлопець, коли я в неї загортаюся.

— Начебто прохолодно?

— Ні, — не йде на поступки, — коли холодно, не киплять мексиканські пристрасті.

— Я дивлюся, хтось занадто багато часу проводить вдома, — хмуриться Яр, — напевно, час дійсно здати тебе в школу.

— Спробуй, — знизує хлопчисько плечима.

— Завтра вранці я за тобою зайду.

— Що, прямо завтра? — дивуюся.

— Чому б і ні?

Ну дійсно. Хлопчику, напевно, буде краще з однолітками, всі вважають, що йому буде краще, і яка різниця, що поки я обмірковувала, який би заклад для нього вибрати, Яр уже зробив вибір. Хто я їм?

— Якщо хочеш, — ретельно підбирає слова Яр, — завтра можеш поїхати з нами.

— Навіщо? — стенаю плечима й розплутуюся з кокона.

Шубу перехоплює Єгор або Яр — байдуже. Не вмикаючи світло в кімнаті, переодягаюся в штани, безрозмірну майку, взуваюся у вухаті капці.

І сиджу на дивані. Напевно, довго, тому що місяць перекочується за будинок, тому що в кімнаті раптом стає похмуро і страшенно тисне туга.

Моїх щиколоток торкається м’яка щітка, гладить, гладить… поки я не ловлю осяяння, що хтось об мене всього лише хвіст витирає.

— Гей, — кличу тихо псину, але вона, вирішивши, що достатньо мене заспокоїла, розчиняється в коридорі.

А звідти чути голоси, ллється світло й так пахне їстівним, що змушує підвестися.

— Нарешті, — обурюється хлопчик, і він такий щирий у своєму обуренні, немов тільки мене й чекав, поки я будувала нові вежі. У двох тарілках парує наваристий суп, поруч щось м’ясне й ароматне в спеціях, а на третє, якщо не помиляюся, компот? — Що стоїш, ніби не родич? Сідай. Їсти подано.

І від цих слів я пробачаю присутність Яра на кухні. І усмішку, якою вони обмінялися. І свою таємну радість, що ми втрьох, як сім’я, яка тихо щаслива.

— Не дивися ти так, — ухиляється Єгор, але я однаково встигаю його наїжачити, — я, звісно, не сам це приготував.

— Поліна? — висуваю припущення.

— Поліна — покоївка, — робить паузу. — Я запросив одного хорошого кухаря… кухарку…

Суп стає клубком у горлі. Не можу навіть дивитися на нього. І на хлопчика, хоч він нічого й не зробив. Нічого поганого, просто запросив до нас ворога, а так — дрібниці…

Кухарка з дому Яра.

Жінка з ямочками на щоках, яка так схожа на маму. Вона завжди готувала для мене відвар, від якого міцно спалося. Щоб Макар міг мене покористувати. Щоб усе у свекра в розрахунках зрослося.

— Що з тобою? — помічає Яр.

Розумію, що ложки в руках більше немає. Розумію, що мене обіймають. Але не бачу. Нічого. Нікого. Підступає темрява. Крик дитини. Здається, мого сина?

— Злато!

Плескає по щоках, так легко й так боляче, що сліз більше немає, а от якби були…

— Злато! — кличе немов здалеку чийсь віддалено знайомий голос, а я й не думаю відгукуватися.

Тут безпечно, тут я сама. Тут і немає нікого, хіба що…

— Мамусю?

Я кидаюся до нього, напевно, я кидаюся, хоча і кроку не роблю, і як і раніше нічого не бачу. Але впізнаю.

— Святославе, — слова даються важко, але я не здаюся, я шукаю його, я хочу, щоб він зрозумів…

— Мамусю, я люблю тебе. Ти мені віриш?

Так, моє сонечко. Так, моя квіточко, завмерла нерозкритим бутоном. Так, моє щастя.

— Ні, ні, — сміється дитина, — я поки занадто маленький, а ти гідна набагато більшого щастя. Пам’ятаєш, ти сама продовжуєш собі життя?