Подих осені-2

17.2

Але щоб не думала, що в мене купа часу на другий концерт псевдоплачу, попереджаю, що в мене мало часу і взагалі час повертатися додому.

— Додому, — киває, — у тебе знову є дім… а в мене…

А ось це я вже даремно, тому виправляюся:

— Ларисо, якщо в тебе нічого нового, прощавай.

Вона кидає насторожений погляд вниз — Зірка повернулася й намагається й ноги мені зігріти в подяку за прогулянку, і захистити в разі чого. Поки вона сидить дуже сумирно, але очей з моєї колишньої подруги не зводить.

— Ти не допоможеш, — розуміє Лариса. — Адже ні?

Я мовчу, а мовчання не завжди означає «так».

— Не допоможеш, а я тобі допоможу! Хочеш? Чому б і ні? Ми — все ж подруги!

— Колишні, — вношу маленьку поправку.

На обличчі Лариси застигає подив. Так, я пробачаю, так, йду на поступки, але тільки з тими людьми, які небайдужі, які для мене щось значать, і Лариси більше немає в цих списках. Викреслилась сама.

Але незабаром вона опановує себе, приймає поблажливий вигляд і так різко випрямляється в гонитві за царською поставою, що в мене б точно зірки перед очима танцювали. Нависає наді мною як стовпи — такою ж сумішшю бетону, яку не повернеш і не зрушиш.

Я можу обійти, і так краще і простіше, тим паче що я вже об неї ударялася, але я так і не рухаюся з місця.

Яр побоювався нашої зустрічі з Ларисою, а я її навіть хотіла.

Погляд у минуле. Є надія, що він буде останнім…

Вона нервово озирається, немов прийшла не сама, але в передранкових сутінках я нікого, крім нас, не бачу. Вона, вочевидь, теж, тому що веселість її минає, і вона трохи розгублено каже мені:

— Ти все-таки безнадійна квочка! Ти запитуєш: за що й за скільки, а правильніше запитати — скільки разів і кому?

Гарне формулювання питання. Нехай каже, я не перебиваю. Іноді почитаєш у романах — він стільки разів їй намагався щось сказати, а вона його зупиняла й у підсумку цілу книгу страждали, а потім дорікали одне одному, що промовчав. Ні вже, хай скаже все, я послухаю, а висновки зроблю потім.

— Ну що, люба, сама здогадаєшся?

Знову шкодую, що собак не вигулюють у песцевих шубах, і вперто мовчу.

— Все-таки підказати? Ну гаразд, даю наводку по-дружньому: циферки, які мені за тебе заплатили, були в у.о. і з великими нулями. Ну? Є ідеї?

Якби вона поцікавилася, куди ці у.о. витратити, я б і то не сказала — свої досі не прилаштую. А тут нехай розповість, а я почекаю.

— О Боже! — Лариса обурено зітхає. — Багато ти багатіїв взагалі знаєш? Ну? Думай!

Я переминаюся з ноги на ногу, демонстративно потираю долоні в рукавичках.

— Гаразд, ще одна маленька підказка, ти ж поспішаєш. Тата твого колишнього ми виключаємо. Поки виключаємо. Ти ж хочеш дізнатися, хто замовив тебе першою? Так хто ж у нас залишається?

Перед очима проноситься синє плаття, яке мені підібрали в салоні. Весілля наступного дня. Зустріч у барі. Про щось здогадувалася, щось невиразно миготіло…

Яр.

У нас залишається Яр.

— Ага, здогадалася, — радіє Лариса. — Йому потрібна була ти. А я вважаю, що це несправедливо: знайти мрію й подарувати, хай і подрузі, нехай і єдиній. Несправедливо! Адже це я мріяла жити в розкоші, носити хутряні шуби, пити чай із фарфору сімнадцятого століття…

— Не пам’ятаю, щоб такий був у Яра.

Її очі недобре виблискують. Вона обхоплює себе руками, немов змерзла, розгойдується на носочках білих чобіт — один в один як мої, тільки копія з ринку, і наспівує так голосно, що я хвилююся, як би пів будинку не розбудила. Огидний звук, схоже на за упокій. Я швидко перевіряю в кишені мобільний — раптом треба буде викликати швидку, і трохи заспокоююсь, що він є.

— Та я б купила, — виринає зі свого дивного стану. — Але він же обрав тебе! Не тому, що ти така вродлива — кому завгодно видно, що я в сто разів краща, а тому, що ти незаймана. Йому потрібна була ця чортова плівка! Прикинь?

В одну секунду в мене перед очима миготить наша перша зустріч із Яром. Його слова, що незайманих із вищою освітою не буває. Парі з Ларисою. Безкоштовний і явно зайвий коктейль від бармена…

— І я б зробила операцію, усе б мені охайненько зшили, і я б навіть легко зіграла переляк першого разу, та хоч сльози! Трохи не пощастило. Я тоді вже переспала зі Стасом, і він же знав… А в них усе мало було бути по-чесному. Тільки незаймана, справжня. Не дозволив мені прикинутися, — регоче, — а сам користувався. І тоді я запропонувала тебе!

Я трохи плутаюся. То вона начебто натякає на Яра, то відкрито говорить, що замішаний Стас. Але не запитую, не уточнюю, видно ж, що розповідь ще навіть не підійшла до кульмінації, тільки сюжет зав’язується.

— Зустріч у барі — та й сама подумай… Хіба ходять мільйонери в такі нетрі? Збіг? Нісенітниця! Я тебе привела в цей бар. Я сказала Стасу, де й о котрій годині ми будемо. Я підбила тебе на парі. І продала тебе я.

Ховаю руки в кишені. Холодно. Сиро. Добре, хоч світає.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше