Подих осені-2

18.1

Я в такому здивуванні від сьогоднішнього ранку, що слідом за Зіркою не тільки слухняно спускаюся пішки по сходах із під’їзду Яра, а й у своєму під’їзді про ліфт не згадую.

А псина й рада: то забіжить на проліт, махаючи мені звідти хвостом і шкірячись, то повернеться до мене, мовляв, ну, наздоганяй!

І тільки піднявшись, я розумію, що теж рада, тому що після лікарні для мене такий підйом був рівносильний подвигу, а зараз жодних поганих відчуттів. Навпаки, заряд бадьорості. Погладжую вдячно псину, шукаю ключ від дверей — Єгор же, напевно, ще спить, і раптом помічаю дещо. Світло. У під’їзді на кожному поверсі горить світло.

Я б сприйняла це за перше диво Яра, але явно він тут ні до чого, ось якби сусіди припинили стукати як дятли… тоді так, це диво, а так… я, мабуть, у легкому неадекваті, якщо взагалі думаю про дива і про Яра.

Втім, подивилася б я на кого-небудь на своєму місці. Хоча ні… нікому не бажаю…

У квартирі тихо, і ми з Зіркою намагаємося не шуміти, але Єгор із тупотом виходить із кімнати, уже в одязі, бадьоренький, з порога нам вимовляє, що довго гуляємо по холоду, себе не бережемо, і взагалі, сніданок холоне.

— Який сніданок? — перезираємось із псиною.

— Кому собачий, а кому й омлет зійде, — з усмішкою ховається на кухні, де шумить кришками, ложками й квапить швидше переодягатися.

Зірка підіймає лапу й гавкає, нагадуючи про себе. Ах, так, лапи, і ще лапи й хвіст — витираю, але справедливості немає. Вона біжить їсти, тоді як мені ще переодягатися.

— Я думаю, — кажу Єгору, наминаючи омлет із помідорами, перцем і ковбасою, — сьогодні моя черга готувати.

— Це ти правильно думаєш, — погоджується він. — До того ж мені в школу, потім у мене репетитори, потім я проглянув, що тут неподалік хороша школа брейкдансерів, сходжу запишуся. Повернуся страшееенно голодний!

— Наче це рідко буває, — усміхаюся я. — А ти що раптом танцями вирішив зайнятися?

— Бабуня порадила спробувати. Вона сама б хотіла, але в неї вік не той, і раніше таких танців не було, — я на цих словах ледь не вдавилася, і мені Єгорчик подає водички, незворушно продовжуючи. — Вчасно ми Зірку знайшли, а то сиділа б ти вдома одна.

— До речі, — кошуся на псину, що жує поруч, — а ти не знаєш, що це за порода?

— А яка різниця? — спалахує хлопчисько. — Собака ж хороша!

Дзвінок перериває нашу розмову, але я не поспішаю відчиняти. Милостиво дозволяю хлопцю втекти від миття посуду, а сама прибираю зі столу, уся така при справах, навіть ніколи озирнутися на тих, хто вже стоїть у дверях кухні.

— Не поїдеш? — запитує Яр.

— Навіщо? — відповідаю раковині. — Не сумніваюся, що ти знайшов чудову школу для брата й цього разу врахував не лише свої інтереси.

— Чим будеш займатися? — запитує після паузи.

— Я тобі казала: йду подавати на розлучення.

— А, ну тут усе просто і швидко, — каже він. — А потім? Сидиш вдома?

— Не знаю, що там просто і швидко, — кажу йому, — я ще жодного разу, як виявляється, не розлучалася. Але якщо це питання розв'яжу швидко, хочу, нарешті, сісти за статтю, але… навіть не знаю… не впевнена, що вийде.

— Чому так?

Посуд вимитий — як шкода, що було всього дві тарілки й чашки, і витерла, і розставила їх, доводиться обернутися.

Такий у погляді прихований сенс, що мимоволі починаю нервувати, і так і тягне озирнутися: прихована камера тут? Або тут? А, може, мені усміхнутися?

— Сусіди з ночі щось свердлять і пиляють, цей звук витерпіти неможливо, а щоб писати статтю, мені потрібна тиша, — насилу повертаюся до питання.

Яр прислухається, киває і йде. Єгор забігає махнути мені рукою й теж зникає. З вікна спостерігаю, як вони сідають в автомобіль, їдуть, і щось так сумно стає й тоскно — хоч плач.

Зараз вже можна, нікого немає, ніхто не побачить, сиджу одна, на порожній кухні в чужій квартирі, та ще ці дятли за стінкою…

Втомилася я. Не витримала пружинка в іграшці. Буває.

Й ось і настрій саме те, і привід є розплакатися, а не вдається. Прислухаюся до себе — та не хочу я ридати! Ще чого!

Одна я не на все життя, а на кілька годин, і взагалі в мене є люди, яких і люблю, і які мене люблять, квартиру я збираюся викупити в господині, а дятли…

До речі, про пташок… А дятли мовчать! Молотки та дрилі в них зламалися, чи що? Тим паче не привід вологу розводити! Справ повно!

Починаю з того, що простіше — дзвоню господині квартири, але після п’ятнадцяти хвилин хитрування, що зараз не дуже вдалий час, уряд вигадав якийсь відсоток на продаж у новобудові, ні, вона не може погодитися, що відсоток заплачу я, і взагалі, цю квартиру вона береже для онуків — я розумію, що почала аж ніяк не із найлегшого.

Ми домовляємося з господинею, що вона серйозно обміркує мою пропозицію, але я даю термін місяць, тому що чітко розумію, що хочу своє житло, а не таке, у яке одного разу можуть увійти чиїсь подорослішалі онуки.

Ну, якщо із цим поки відтермінування, збираюся і йду в РАГС, але й там осічка. Крім заяви, яку я швидко шкрябаю, і копій документів, потрібно свідоцтво про шлюб, якого в мене, певна річ, немає.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше