18.3

Вдома ми з задоволенням знищуємо рибу, розкриваємо одну шоколадку на десерт і хто так просто, хто з келихом вина — балакаємо про дрібниці на кухні.

Під тихий гомін телевізора в залі. Під сонний погляд псини. Під дощ, який застукав по підвіконню. Під рядки, які я перечитую втретє і все не вірю, що вони від Яра, а тому говорю, говорю, говорю… 

«Ти думаєш, я не вмію кохати, а я думаю, що ти просто мало мене знаєш. Я не вмів кохати. Так буде точніше. Поки не зустрів тебе…»

І все. І три крапки. А мені сиди й думай, і тремти, і кутайся в пухнастий плед, і жодної можливості припинити думати про чоловіка, який хвилину тому написав ці рядки.

Де він зараз? Імовірніше за все, на роботі. Знайшов для мене вікно у своєму жорсткому графіку.

Трохи оговтавшись, я друкую, що подала на розлучення, й отримую миттєву відповідь:

«Я вже знаю. Нас не розлучать, не хвилюйся.))»

І знущальний зелений смайлик у кінці!

Ви це бачили?!

Єгор, підглядаючи, з ким я захоплена листуванням, йде готуватися до приходу репетитора, а я стукаю по клавішах далі, висловлюючи в літерах усе своє обурення.

«Коли я побачив тебе, ти була в довгій бузковій сукні, так дивно — бузкове небо в хмарах, ось-ось злива почнеться, а ти в легкій бузковій сукні й без парасольки. Дощ уперіщив, але ти не прискорила крок, не побігла, не сховалася, ти так і йшла, задерши носика, і не помічала ні дощу, ні людей, що пробігали повз, ні мене, хоча я вийшов з автомобіля, щоб запропонувати тебе підвезти…»

Я стираю вже набраний текст, хочу відповісти й доволі різко, що він не пам’ятає нічого з нашої зустрічі, тому що не було дощу в той день, і сукні не було.

А потім я розумію, що він розповідає мені про нашу справжню першу зустріч, а не постановчу, і на душі стає тривожно, а пальці не хочуть друкувати, сперечатися не хочуть, і злити. Так, пальці, а не я.

І мені доводиться сидіти та стежити поглядом за тим, як починалася наша історія насправді. І я не можу змусити себе відірватися.

«… Ти подивилася мимохідь, не зачепив навіть мій дорогий годинник, хоча його було чудово видно на зап’ясті, тому що я тримав парасольку. Ось парасолька тебе зацікавила більше, та й те, мазнувши по ній поглядом, ти відразу втратила інтерес. Я знав, що ти йдеш додому, тобі залишилося пів кварталу мокнути під дощем, щоб зігрітися гарячим чаєм із жасмином.

Я знав, що більше не хочу шукати, обирати. Хочу пізнати тебе краще. Зачепила легкість ходи, напевно, насамперед легкість ходи й це бузкове плаття, яке обліпило твою тендітну фігурку. І ще, певна річ, така очевидна байдужість до мене.

Розбурхався азарт, підігріваючи інтерес, і в тебе не залишилося вибору. Ні, ти ще не знала про це, і не повинна була знати, адже жінки впевнені, що обирають вони…»

А так і є, нехай навіть Яр впевнений у зворотному. Так, наша зустріч була підставною, але підійшла до нього я. І в кімнату до нього підійнялася я. І зізналася в коханні теж я, змусивши його хоча б подумати про те, що кохання є, і його теж можна кохати.

Ні, цього я писати не буду. І не встигну — Яр знову пише, так швидко пише, ніби починав роботу з азів друкарки, а я читаю.

«… Я обіцяв тобі довести свої почуття на ділі, але дещо з того, чим хотів би похвалитися перед тобою, краще залишити за кадром. Не втомлювати ж тебе розповідями, як швидко розорити людину? Або що означає відмовитися від батька, якому ти байдужий? І не лякати ж тебе запевненням, що в Стаса ніколи не буде дітей? Добровільна стерилізація — хто б міг подумати, що у світі знайдеться такий м… дивак?

Не втримався. Розбавлю пафосність смайлами))))).

Так, я не ангел, скоріше навпаки, але так уже склалося, що тебе кохаю саме я.

Я знаю, ти мене теж кохаєш. Не заперечуй, я ж зараз по інший бік, ти сама. Кохаєш. Усе ще. Всупереч… Інше питання — чи зумієш ти прийняти мене, з моїм минулим, сьогоденням, недоліками, грошима, на які тобі начхати?..»

Не відповідаю.

Агент не оновлюється, але обоє ми біля моніторів, у режимі онлайн.

Так і сидимо, навпроти, але з різних боків. Так і спілкуємося майже кожного дня у двох режимах, у реальності (вимушено, він щоденного заходить за Єгором, і не зникає без обміну бодай кількома фразами), і віртуально (невимушено, і чим довше, тим у більш у двосторонньому порядку).

Так пролітають дні, без поспіху поглинаються вечори. Так наближається Новий Рік.

Ми все ще не розлучені. Могла б залучити юристів — звісно, не тих, які нишком видали мене заміж, могла б заплатити тітці в РАГСі більше, але все тягну, шукаю безглузді відмовки, і знаю, що вони — відмовки.

Виправдовуюсь, що колись — редактор із газети запропонував мені свою колонку, і в мене жорсткі терміни, навіть ніколи побоятися, що не зможу.

Виправдовуюсь, що мені надійшло замовлення з великого рекламного агентства, і я мегабайтами поглинаю всю інформацію про копірайтинг, що вдається знайти.

Виправдовуюсь, що в мене курси водіння і йога для душевної рівноваги, а ще псина, яка щонайменше тричі на день мене вигулює.

Із собакою, до речі, життя іноді підкидає смішні миттєвості. Одного разу ми гуляємо — я стежкою йду, псина бавиться в ліску між деревами, і раптом підкочує якийсь весь із себе мужик, який думає, що я прогулююся виключно щоб із ним познайомитися.

А коли я ввічливо натякаю, що краще б він йшов далі, з нього злітає осуга міського пристойного, і він презирливо й головне голосно, на всю стежку, цікавиться: та що я із себе уявляю, та хто я взагалі така?! А я як гаркну щосили: «Зіііркаа!» Спочатку він сторопів від мого крику, я гадаю, а вже коли побачив, хто на нього мчить…

Обручку я не ношу, але й не повертаю поки, пообіцяла потримати в себе до Нового Року — хай полежить на поличці.

Єдине хвилююся: щоб не обікрав хто випадково, а то ще доведеться за фамільну реліквію розраховуватися. Ми навіть другий замок на двері поставили, хоч нам, напевно, незабаром з’їжджати: господиня так і не дає однозначної відповіді, а шкода, мені тут подобається.