7.4

Поглянувши на телефон, згадую, що не порадувала Ларису новою посадою. Саме час! У мене настрій відновився, нехай і вона трішечки перехопить.

Подруга вірить не відразу, а коли усвідомлює, що не брешу, верещить, промовляє тости за здоров’я мене й мого чоловіка, й напевно підстрибує на своєму бувалому дивані.

— Я у відпустці, нехай так і буде, — каже, накричавшись, — а я поки освоюсь на новому місці. Як думаєш, може, мені прямо сьогодні починати освоюватися?

— Ну не знаю. Може, запитати у Яра? Ти ж не прийдеш просто так і не скажеш із порога: «Добрий день, я ваш новий адміністратор?»

— Сумніваєшся? Я саме так і скажу. Хочеш зі мною?

Я не дуже хочу, і Лариса не наполягає. Вона з тих, хто бачить мету — не бачить перешкод, й уявна незручність їй по коліну.

— Дай мені телефон чоловіка, я уточню в нього свою зарплату й негайно поїду в салон, — береться до справи.

Я диктую їй телефон, слухаю, як вона мене цілує й любить, і в цю хвилину сама всіх люблю. Навіть темноволосого хлопчиська, який йдучи, дивився на мене з докором: мовляв, хотів зробити добру справу, запросив усіх твоїх, а з твоєї ж вини доброї справи не вийшло.

Батькам я теж дзвоню, хоча в словах бабусі не сумніваюся: вона, на відміну від мене, відсебеньки не вигадує. Мама вичитує, що це мені мала спасти на думку ідея познайомити їх із чоловіком, а тато миролюбно каже, що настав час влаштувати зятю оглядини.

Ех, як сказати зятю про нашестя, яке йому загрожує?

У Єгора один викладач змінився іншим, а я ніяк не знайду чим зайнятися. На кухні посиділа, перекусила, у кімнаті полежала, речі ще раз переглянула, плаття змінила на бриджі та майку. Нудно. Сумно. Чим займаються багаті дами? Смішне запитання, мені до дами, як пішки до Панами.

Потрібно було ризикнути й взятися за роботу адміністратора, але… Неприємно мені, не хочу я працювати замість його коханки. Тоді чим зайнятися? І тут я мало не падаю від потоку несподіваного щастя. Та це ж те, про що я мріяла! Купа вільного часу й ніхто не заважає!

Я бачила, як Макар заходив на кухню хвилин двадцять тому. Може, уже поїв? Може, вільний? Дивується, коли я влітаю з очманілими в передчутті очима і прошу підвезти мене в будь-який канцтоварний.

— Звісно, я в повному вашому розпорядженні.

— Після обіду?

— Ні, зараз, — відсуває чашку з чаєм, і ми йдемо. Тобто, він йде, а я ширяю й мені так легко, легко й не віриться, що я раніше не здогадалася.

Продавці в канцтоварному позирають на водія, а я до його присутності майже звикла. Йде, та й іде, ні спекотно, ні холодно. Я блукаю уздовж прилавків і нарешті помічаю те, що шукала: товстий записник на спіралі, формату А4, як альбомні листи. Дуже зручно. Обираю кілька ручок і все, швидше б додому!

Ось я і зайнята. Зайнята улюбленою справою. Єгора не видно — напевно, заняття ще триває, а я зачиняюся в кімнаті, лягаю животом на ліжко, шанобливо розгортаю блокнот і відлітаю в казковий світ, де немає сварок і розлук, де наприкінці обов’язково миряться, й де принц не виявляється гарбузом.

Пишу, поки якийсь звук не привертає мою увагу. Неохоче переводжу погляд і… правильно! — бачу Єгора. Стоїть за вікном, шкребеться, і дивиться благально, мовляв, впустіть, будь ласка… ну хіба вам важко?

— Чого тобі? — цікавлюся суворо, а сама намагаюся вгамувати скажене биття серця. — Як ти перебрався на наш балкон? Жах який! А якби впав?!

— Та я вже два роки займаюся скелелазінням, — каже він, нітрохи не виправдовуючись, а виключно щоб мене приголомшити й проникнути в кімнату.

Нестерпний хлопчисько! Непокірний, свавільний, нахабний, хоча віддам йому належне — розумний і верткий.

І раптом у мене падає з очей полуда.

— Ти… лев, чи що?

— Ага, — усміхається.

Ось це я невдало ускочила! Та водолій із левом не уживеться! І як я його раніше не відчула? Протилежний мені знак, з яким чудово ворогую, і якого розрізняю, варто тільки наблизитися, а тут…

— Жах, — журюся я.

— А ти хто за знаком зодіаку? — цікавиться.

Я говорю, і він з розумінням киває. Мабуть, теж знає про несумісність цих двох знаків, тільки в моєму випадку все, що пишуть астрологи, множиться мінімум на два. Алергія в мене на левів, а в них від мене астма.

— А в рік кого ти народився? Може, хоч тут пощастило.

— Змії.

— А, так тобі дванадцять, щось ти щуплявий для цього віку.

— А ти в рік кого? — як змія, готується до укусу.

— Вівці, — вичавлюю неохоче.

— Прикольно, — регоче. — Ти водолій і вівця. Я — лев і змія.

— Нічого прикольного, а твій брат теж вівця.

Я ж пам’ятаю, як він відрекомендувався. Мені, мовляв, тридцять чотири, те, се… У нас із ним різниця у дванадцять років — я тоді одразу зазначила.

— Ага, — каже зміїна пичка і сміється, — тільки він водночас ще й лев.

Ось він і помстився мені за щуплявого!

Й ось де справжній жах! Зоопарк, вольєр із хижаками і я…

Я і досі стою?