8.2

А далі не до пояснень стає і йому, тому що я гаряче цілую його губи й не дозволяю відхилитися навіть на секунду. Мої руки зариваються під сорочку і штани, а потім на звільнені від одягу ділянки тіла накидається мій жадібний язик. Новий для мене досвід, задоволення повністю для партнера, але тремчу чомусь я, і бажання пронизує мене, і скрик Яра ділю з ним своїм приглушеним стогоном…

Він підіймає мене з колін, гладить по голові.

— Так що це за страшна таємниця? — запитує, відновлюючи дихання.

— Ти ж не думаєш, що я…

— Ні, — гладить втішно по спині, — я не думаю, що ти зробила мені дуже приємно й незабутньо заради вашої маленької таємниці. Я просто ласий до таємниць.

— Ох, — видихаю невесело й зізнаюся: — Яр, тобі дуже скоро доведеться познайомитися з моїми родичами.

Завмерши на секунду, його руки відновлюють малювання моєю спиною.

— Відразу з усіма?

— Ні, — заспокоюю, — тільки з декотрими.

— А по правді?

Мої слівця в його устах викликають усмішку, і я заспокоююся сама.

— А по правді, Єгор запросив важку артилерію: маму, тата й бабусю.

— Могло бути гірше?

— Могла бути ядерна атака, якби він покликав мою хрещену. Вона б не поїхала раніше, ніж одружила всіх твоїх охоронців, видала заміж кухарку й покоївку. Та й сусідам-холостякам шлюбного віку до ста було б чого побоюватися.

— Та з кухаркою проблем немає, вона-то згодна, — сміється Яр, — це лікар усе придивляється до її пиріжків. Слухай, а як же ти не виявилася заміжньою за такої свахи?

— А я ж перша в сім'ї здобувала вищу освіту, — пояснюю, — для заміжжя зарано було. А потім, відразу після закінчення інституту, сюди поїхала. Але можеш собі уявити, як хрещена засмутилася, дізнавшись, що я вийшла заміж, і ймовірним на мене кандидатам довелося дати відставку.

— Я виявився хвацьким, — хвалиться Яр.

— Або я? — натякаю, хто з ким познайомився.

— Якби я не хотів, тобі б нічого не вдалося. Ти збиралася піти, якщо пам’ятаєш. Я тебе втримав.

— Так, а я накинулася на тебе прямо біля дверей клубу.

— І це багато хто бачив, — охоче підхоплює він, мабуть, кайфуючи від мого збентеження. Я ж думала, посперечається для пристойності, скаже, що це він усе, а я просто піддалася його чарам…

— Не зітхай, — цілує мене в маківку, — вони не засуджували тебе.

— Правда?

— Так. Вони мені заздрили.

Ми йдемо в кімнату, і після спільного прийняття ванни, ліниво лежимо в ліжку, милуючись, як місячне світло повзе килимовим покриттям. Моя черга малювати візерунки на тілі Яра; розташувавшись цілком затишно на його грудній клітці, я обираю замість полотна живіт.

— Слухай, — раптом згадую, — а хто мені чай вранці приносить?

— Кухарка. Я міг би сам, але поки ти прокинешся, він буде зовсім остиглим. А записку пишу я, — підморгує.

— А Лариса тобі дзвонила сьогодні?

— Дзвонила.

Говорити про мою подругу не хоче, відповідає коротко — так, ні, але цього вистачає, щоб скласти картинку. Зарплату вони узгодили, щоправда, подруга намагалася суму нахабно підвищити, але після питання, який у неї досвід у цій сфері, швидко погодилася на всі умови.

— А то, каже, подумала, що ще трохи поторгуємось і їй доведеться безкоштовно на мене працювати, — розповідає Яр. — Сьогодні дзвонила, сказала, що освоюється. Завтра заїду, подивлюся, допоможу: у салон все-таки вкладені гроші й втрачати їх по дружбі нерозумно.

Я поцілунками набиваюся в компанію, і сходимося на тому, що коли Яр буде в салоні, мене туди ж підвезе Макар.

— Не шкодуєш, що поступилася роботою подрузі?

— Ні, це не моє.

— А що твоє?

Я надовго замовкаю.

— Заснула?

— Ні, думаю.

— Повторити питання вранці?

Підіймаю до нього обличчя, цілую злегка колюче підборіддя й поки не завелася, відриваюся від чоловіка.

— Знаєш, — кажу, — я не дуже люблю говорити про це… Я казки пишу.

Яр чекає, а я чекаю його реакції. Так і мовчимо, розглядаючи одне одного. Нарешті він відгукується своїм фірмовим:

— Ну-ну?

А я вже майже все сказала і, як на мене, доступною рідною мовою, але якщо потрібні пояснення, продовжую.

— Мені подобається писати казки. А багато людей вважають творчих… ем… дивакуватими…

— Правда? Я поки нічого не помічав, але буду до тебе придивлятися…

— Ось ти не віриш, а я колись зустрічалася з одним хлопцем, а він узяв, прочитав деякі мої казки й мене кинув.

— Не скажу, що я шкодую про його вчинок.

— Яре!

— А що такого було у твоїй казці?

— Та нічого! — обурююся попри те, що образа стара. — Там просто одна з жаб палила, як паротяг, і від неї тхнуло так, що навколо всі квіти в’янули.

— А той хлопець був із партії зелених?

— Та ні, — мнусь, — він теж палив багато і… там ще ця жаба… намагалася поцілувати царевича, який від неї ухилявся… і… жабу теж звали Толік…

Ліжко починає трястися від реготу, а я хвилююся, як би ми не опинилися на підлозі. Там, звісно, м’яке килимове покриття, і чистенько, і вдвох всюди затишно й тепло, але я якось швидко розніжилася після весілля. У гуртожитку й солдатська односпалка з ковдрою замість матраца вважалася за щастя.

— Цікаво, а яку казку ти написала останньою? — насміявшись, запитує Яр.

— Та ось саме сьогодні одну почала писати… вона ще не закінчена…

— Зрозуміло, поки почитати не даси. І про кого вона?

Я заплющую очі й переді мною постає цілий підземний світ, просочений неможливістю й любов’ю.

— Вона про гнома, який дуже сильно кохав одну фею, фею Невдоволення.

— Фея вродлива?

— Для нього дуже.

— А гном для неї?

— А красу гнома не кожен зуміє побачити. Я потім тобі дам почитати. Якщо хочеш, — додаю квапливо, а то раптом йому нецікаво, а я тут зі своєю доморощеною творчістю…

— Так, хочу, — каже він, і цілує.

А мені здається, я зовсім скоро розплавлюся, і мої почуття з категорії «трішечки» перейдуть у «це дуже небезпечно, крихітко!»