10.2

Його пальці підіймають моє підборіддя, але погляд я ховаю за віями.

— Я не сміявся з тебе.

— Так, звісно.

— Це було так… зворушливо, — не дозволяє мені відхилитися, навпаки, наближає своє обличчя до мого. — Так незвично… як ковток свіжого повітря. Ти мене розумієш?

Пригадую його слова три хвилини тому, коли ми говорили про Єгора. Він сказав, що ковток свіжого повітря іноді просто необхідний.

— Я тоді говорив про тебе.

Підіймаю очі на нього і вже не можу відірватися. Хвилину, дві або вічність? Він сам відпускає мене, розриваючи зв’язок голосом:

— До того ж ти була не так далеко від істини. Я ношу одяг не лише зшитий на замовлення й не тільки англійських кравців.

— Це нахили твого батька, — смутніє свекруха, а з докором дивиться на мене. — Сподіваюся, твій смак не погіршиться, Ярославе. Раніше я була в цьому впевнена, а зараз… просто сподіваюся.

— То що щодо Єгора? — повертаюся до теми, що мене хвилює.

— Ні.

Яр з усмішкою оновлює вино в моєму келиху, але я чесно попереджаю:

— Твій розрахунок невірний. Алкоголь вдаряє в мій центр роздратування, а не задоволення.

Келих миттю вилучається з моїх рук із підміною на склянку із соком.

— Це спадкове? — свекруха світлішає обличчям, розглядаючи мене як ненавмисно знайдений діамант і навіть, здається, шкодує, що до цього камінчик ненароком штовхнула туфелькою.

А ось і не буду викручуватися!

— Так, — кажу, щосили утримуючись, щоб не поглянути на чоловіка.

Сил вистачає ненадовго і я все-таки зустрічаюся з ним поглядом, а в його очах вирує ціле море… але засудження або гидливості немає. Здогадався. Зрозумів. Або дізнався з одного дуже балакучого джерела.

— Доведеться тобі контролювати себе на заходах, — свекруха зітхає. — Хоча, у цьому питанні я більше сподіваюся на свого сина.

На моєму обличчі, мабуть, відбивається подив упереміш із шоком і важкою гіркою страху, і жінка не без садистського задоволення розвиває тему:

— Ти ж розумієш, що як дружина Ярослава не можеш собі дозволити зганьбити його?

Так я й не збиралася…

— А йому доволі часто доводиться брати участь у світських заходах. І якби тільки брати участь — так ще й відбиватися від всюдисущих журналістів. Чого тільки варта ця Катерина?! У неї такі підступні запитання, що іноді мені здається: вона зі мною спить!

Жахлива професія — журналіст, жахлива: я б навіть за ексклюзивне інтерв’ю лягти під бочок своєї свекрухи не погодилася, краще ніч провести в тераріумі.

— А що, ви ще ніде не з’являлися разом?

Ніколи не бачила, щоб у людини так різко покращувався настрій — прямо наввипередки з грудьми, які ще більше роздуваються.

— Ярославе, ти з якихось причин ховаєш свою дружину? — не вгамовується свекруха. — Дивно, ти ж і цього разу обирав її сам…

— Тому сам і вирішую: ховати чи ні, — Яр підморгує мені, перш ніж я встигаю спалахнути в обуренні.

— Але… — свекруха тягне багатозначну паузу, й хоча я не мрію потрапити під облаву жовтої преси, замислююся над її словами. Але ж якщо вона має рацію… якщо він мене соромиться…

— Завтра ми запрошені на виставку Микити, — каже Яр.

— Ах, ну тоді звичайно! — капелюх підіймається й милостиво киває. — Тепер я розумію. Перший вихід — серед своїх, у вузькому колі. Так, це логічно, з урахуванням побаченого… — очі в очі, з черговим натяком, що побачене її не порадувало. — Тільки простеж, будь ласка, щоб дружина виглядала відповідно. У мене є один капелюх… яка може їй підійти…

Я кидаю переляканий погляд на чоловіка, а той, ледве стримуючи усмішку, відмовляється за мене. Я й капелюх — речі несумісні. Я і світські заходи — взагалі-то теж, але тут мова йде про виставку, а це навіть якщо не зрозумію задуму художника, одна зі сфер творчості.

У будь-якому разі, не згаяний час. Боятися буду завтра, а поки тихо радію, що з’явлюся на людях із чоловіком. Вродливим, пристрасним, моїм…

Вечеря, на превелику радість, закінчується. Єгор вислизає у свою кімнату, а ми з Яром біля дому проводжаємо гостей.

Свекруха дарує мені поцілунок біля моєї щоки, свекор обіймає цілком щиро, а я щиро радію, коли автомобіль від’їжджає і ми залишаємося самі. На видиху, із задоволенням притискаюся до чоловіка. Весь вечір хотілося обійняти його.

— Жива? — усміхається він, хоча я й не бачу його усмішки.

— Так, але ще б трохи…

— Я б знайшов, як тебе оживити.

— Знаю.

Мружусь задоволено й, обійнявши міцніше, повертаю голову, щоб не дихати в сорочку. В одному з вікон третього поверху миготить тінь.

— Яре, з приводу Єгора…

— Ні.

Інтонація така, що не посперечаєшся, але я намагаюся. Отримую повторно жорстку відсіч і начебто й не сварилися, а радість, що ми вдвох, згасає.

— Йдемо? — пропонує Яр.

Я не сперечаюся — сенс?

Біля кімнати для охорони стикаємося з похмурим Макаром, він затримує погляд на мені, немов хоче щось сказати, але Яр тягне мене далі. Обернувшись на сходах, встигаю помітити, як водій повільно, ніби знехотя, виходить із дому.

— Куди це він?

— Обхід території.

Звична справа — так, але чому так тривожно стискається серце?