12.4

— З глузду з’їхала?! — шипить потривоженою змією. — Ти моя найкраща подруга!

— Досі?

— Що сталося? — вона нарешті скидає оберти, і я впізнаю її. — Твій прибіг хвилин десять тому, зробив мені… навіювання, так би мовити. Рвав і метав. Господи, я навіть думала зачинитися в підсобці! Іскри літали! Він перекрикував увімкнені фени! Це було жахливо! І тільки я відійшла, тільки-тільки виставила його за двері, дзвониш ти й відразу з наїздом! Що у вас сталося?

— Сталося, — кажу ухильно, скоса позираючи на Макара.

— Добре, я скажу інакше. Що б у вас не сталося, я — твоя подруга, Злато.

— Не знаю, якщо Яр…

— Я працювала в агентстві нерухомості — мені не страшна жодна робота, — відмахується подруга. Так, подруга, тепер я знову впевнена в цьому. — Ти заїдеш?

— Я переїду до тебе завтра. Ти здаси мені знову кімнату?

— Ну звісно, дурненька!

— А Стас?

— А не пішов би він слідом за твоїм під три чорти?!

— Ти пошлеш його?

— Легко, якщо хочеш.

Я в сльозах відмовляю подругу розривати стосунки з коханцем, який їй не підходить. Це все стрес.

Вона, схлипуючи, говорить, що якщо чоловік хоче жінку, він і вирішує, де їм зустрітися, а до цього вона так, йшла йому на поступки.

Я намагаюся сказати, що не проти, якщо він буде приходити до неї, але вона вже гарячкує, уже все вирішила, уже паралельно набирає номер Стаса, який, вислухавши мляво претензії, її кидає.

— «Щасливий» сьогодні день, — кажу я. — Тепер ми ще й по нещастю подруги.

— Так Яр тебе кинув? Я думала, ти сама…

— Все заплутано. Скажімо так, я не хочу чекати, поки він мене виставить.

— Не плач. Розкажеш потім, так? Завтра? Або, може, сьогодні?

— До завтра.

Яка неосяжна хустка, вистачає на цілий день, або це чарівні клітинки?

Автомобіль під’їжджає до воріт будинку, Макар уперше допомагає мені вийти, і я повз добродушні, але чужі тепер обличчя, практично пробігаю на другий поверх у кімнату.

Не можу всидіти і ходити набридло. Чекаю, щоб востаннє подивитися на того, за ким ще плаче серце. А його немає. Вечір змінюється ніччю, у вікна крадеться світанок, а він не приходить. Якийсь звук привертає увагу — спочатку чекаю, шкірою відчуваю — це Яр.

Не підіймається. Чекати ще одну ніч? Чекати, коли він дозволить себе побачити?

Та котися воно все! Нехай горять мости сьогодні й остаточно! Видирати потрібно з коренем!

Він сидить на кухні, розглядаючи екран ноутбука. Недвозначні звуки підказують вибір фільму. Не бойовик, хоча теж крики присутні — люта порнуха. Так, я знаю, чоловіки люблять її дивитися, багато жінок теж, хоча і брешуть, що віддають перевагу тільки мультфільмам і мелодрамам.

Але чомусь мені дико, що він дивиться порнуху зараз. Навколо суцільний хаос, а він… розглядає чужих тіток, які з кожним…

Гидко!

Помічає мене у дверях, махає майже спустошеною пляшкою.

— Ти п’яний, — зауважую я.

Він сміється і з захватом дивиться в екран, немов забувши про мою присутність. А потім підіймає запалені очі з розширеними зіницями й каже з заздрістю:

— Чуєш, як стогне?

Жінка з того боку монітора, дійсно, дуже старається, втім, усе це не натурально. Я теж кричала від насолоди, коли отримувала в себе Яра, але тут за відчуттями когось активно готують до бійні.

— Аж заздрісно! — Яр перемикає увагу на мене, розглядає так пильно, ніби вперше бачить. Робить ковток із пляшки й пропонує: — Хочеш помилуватися?

— Ні, я хотіла з тобою поговорити, але бачу, що марно.

Він різко сміється, відкидаючи назад голову. Сміється з захватом, але злісно і якось відчайдушно.

— А я милуюся вже години дві, ганяю ролик по колу! Неймовірно! Яка пристрасть! І як голосно кінчають! — докір у мою адресу, від якого я миттєво стискаюся.

Не буду чекати, поки протверезіє, піду зараз, речей однаково немає, тож… Я роблю крок до нього, закидаю його голову, а він і не чинить опір. Розслаблений, усміхається мені, шукає мій погляд. Знайшов…

— Ти вживав наркотики?

— Що?! — відкидає мою руку.

— Ти вживав наркотики.

У мене більше немає сумнівів. Треба подзвонити лікарю, перш ніж піти. Набираю номер, змальовую проблему, він не вірить, але каже, що незабаром приїде. А з кожним словом Яр ніби звіріє.

— Так буде краще, — заспокоюю його, як дитину, і роблю крок назад.

Він хапає мене за руку, зазирає в очі розширеними зіницями, і мені стає моторошно. Намагаюся вирватися — не дає, ще сильніше стискають зап’ястя його пальці.

— Ні, кохання моє, ти залишишся! І ми разом подивимося другу частину цього фільму!

— Відпусти мене! Яре! Ти не розумієш, що робиш!

— Проте ти все чудово розуміла, так, моя незаймана казкарка?

— Яре, будь ласка, відпусти, я боюся…

Притискається. Дихає у вухо. А потім ніжно запитує, на секунду стаючи колишнім:

— Боїшся мене?

— Я боюся за дитину!

І він зривається. Схопивши мене за іншу руку, підтягує до себе, розвертає, не відпускаючи, обличчям до монітора, що грає картинками.

— Дивись! Я знаю… я тепер знаю… від кого ти вагітна.

Мій погляд спочатку вихоплює тільки деталі. Слабке освітлення, і знімання не кращої якості. Через скло, як в одному телешоу?

Кімната, а в ній двоє. Він зверху, намагається, вона люто стогне, кінчаючи. Вкотре? Вдала постановка!

— Яре…

— Дивись! — палко шепоче мені у вухо.

Його руки плавно переходять на мою талію, його тіло притискає мене до столу. У мене збивається дихання, а він сміється й повторює:

— Дивись! О, так, ось зараз!

Дівчина з екрана повертає голову, млосно зітхає, і я… впізнаю в ній себе, а в чоловіку, який над нею працює — мого псевдобрата, Макара.