13.2

Але подивимося, поборемося!

Ось так, на очах у камер і тих, хто спостерігає за кривавою ходою біля моніторів, роблю ривок і вдаряю під коліно Яра.

Від несподіванки він присідає, а я біжу, біжу, біжу…

Ні, мені тільки здається, що біжу, тому що він, навіть не роблячи кроку, знову намотує моє волосся на кулак і тягне до виходу на задній двір. Виявляється, я просто переповзла через його черевики, руді, як у Макара.

Або в Макара як у нього? Або черевики одні на двох? Нісенітниця якась…

Повзу швидше, щоб звірити шнурки. І падаю. І хриплю від рваного сміху в божевіллі. Як різко скриплять ідеально промаслені двері… Як гучно стукають м’які туфлі Яра… Як солодко пахне його одеколон…

А мені б часточку грейпфрута в пересохле горло…

Вулиця зустрічає моє оголене тіло крижаним асорті з дощу і вітру — добре, думаю відчужено, змиє кров. Асфальтова доріжка прикидається покривалом — добре, помічаю, що не білим килимовим покриттям, там я вже встигла відзначитися. А черевики, забарившись, йдуть за двері.

Засув…

Я сама. Нічого не відчуваю, практично нічого не бачу — тільки бруд куди б не простягнула руку… Вологий, темний, теплий.

Сховатися…

Кидаю на себе жменю, другу…

Так, здається, справді тепліше, і я заплющую очі в напівсні-напівмаренні. А брешуть, коли у фільмах показують, ніби все життя пробігає.

Брешуть. Відразу видно, що жоден режисер не вмирав по-справжньому. Я б їм розповіла…

Немає жодних миготливих спогадів. Немає жодних картинок із минулого. Тільки майбутнє, яке могло б бути. Або все ще може, якщо розплющиш очі на голос, що кличе.

Але я не можу. Там так холодно й так боляче. І на величезних плитах сидить ненароджений малюк. Мій малюк. Він гарний, у дитячому строгому костюмі в смужку, на ногах маленькі руді черевички, а волосся таке світле й довге, до плечей, а очі…

Дивиться на мене й серйозно каже, як дорослий:

— Ні, мамусю, ще рано.

А я тягнуся до нього, щоб обійняти. Вислизає, хоча бачу — йому б хотілося хоч раз відчути, як це, щоб його любили на руках у його мами.

— Мамуся, ні!

Мій малюк, йди до мене, не бійся. А хочеш — я…

— Мамусю, тобі не можна!

Він озирається, але я бачу тільки яскраве світло за його крихкими плічками. Мій малюк робить крок назад, і світло обволікає його м’яко, немов оберігаючи.

— Мамусю, дай мені ім’я! Швидше! Будь ласка!

З останніх сил я шепочу неслухняними губами:

— Святослав…

І падаю в темряву, коли він зникає.

Скільки я тут лежу? Я не знаю. По плечах і кісточках відчайдушно стукає дощ, я висовую язик, щоб зловити бодай краплю, але навіть цей рух спричиняє нову блювоту.

Добре, що зараз я вже практично не розрізняю запахів й очі заплющені, а то якось гидко, обличчям у цьому…

Я, напевно, ще далі відступаю від життя, тому що уривками бачу нове марення, ще більш нереальне. Мені бачиться: наді мною схиляється Яр, колишній Яр, й очі колишні, тільки хворі, ніби в них відбивається вселенське горе. Він хоче доторкнутися до мене й не може зважитися.

— Не можу… — шепоче тихо.

І я його розумію, і ридаю замість нього. Або це все дощ…

Він не може після всього, що зі мною сталося, не може після Макара. Гидує. Я більше не його казкарка. Я — шалава.

— Іди, — жену геть примару й ледь підіймаю свинцеву руку.

Востаннє. Однаково ж не в житті. Доторкнутися. До його пшеничного волосся.

Але моя рука нерухома. Може, і добре. На ній бруд, а в нього волосся таке гарне. Заплющую очі, і марення зникає, а мене несе у вир порожнечі.

— Чшшш, чшшш, — шепочуть незнайомі хвилі.

Я злітаю, але невисоко.

— Будь ласка, тихіше.

Невже кричу? Тут як у бункері — тепло, темно, дуже тихо. Тут добре. Я не буду виринати, я розгорну полохливі крила.

— Швидше!

Так, зараз.

— У нас мало часу!

Не квапте, я намагаюся.

— Злато!

Так, так, поки ще тут, ось тільки зроблю крок…

Але мене, скрутивши в трубочку, відкидає назад, а щось рве крила в мене на очах і шипить, що ще рано, рано я зібралася заспокоїтися. Ось коли засвою урок, ось коли зрозумію, для чого народилася…

— Для батьків, — сперечаюся з кимось невидимим і вишукую в порожнечі відібрані в мене крила.

— Так і знав. Лети, чиєсь щастя!

І мене знову засмоктує у вирву і випльовує, пропустивши через м’ясорубку. Так боляче, що дихаю через раз. І дивлюся в стелю з маленькою тріщинкою. Павучок? Похитнувся і… на підлогу. Щось шкода його, уже хай би впав на мене, я м’якша.

Стоп, а де я?

Намагаюся повернути голову і… натикаюся на Макара, що сидить біля ліжка.

— Ти…

— Тобі поки не можна говорити, — його палець закриває мої уста. — Мовчи, гаразд? Ми поговоримо потім.

Я повертаю голову вбік.

— Поки все, що ти маєш знати — я поруч, я тебе не залишу і… я — твій друг.

Продовжую дивитися в стіну.

— Відпочивай. Я незабаром повернуся.

— Ні…

Не можу поки говорити багато, кожне слово ріже ножем нутрощі, але Макар мене зрозумів.

— Я повернуся однаково.

І йде, нарешті залишивши саму. Жовті стіни, тріщинка на стелі, павучок, ліжко, на якому лежу, й запах ліків однозначно вказують, що смерть тимчасово зазнала фіаско.

Чи рада я? Не знаю. Почуття ніби обколені лідокаїном. Подумаю потім. Для чогось же я залишилася…

— Якщо вам що-небудь знадобиться, дайте якось мені знати, — чую за спиною жіночий голос. — Кліпніть там, або рукою махніть.

У голосі усмішка. Медсестра? Я не чула, щоб хтось заходив.

Повертаю чавунну голову, яка силкується розвалитися на шматки, і бачу, що не сама в палаті. Поруч, на сусідньому ліжку, лежить темноволоса дівчина, яка мені привітно усміхається.

— Мені вже скоро на виписку, тож я можу й за сестрою збігати й води подати. Мене Наталя звати, але це я так, познайомитися. Навряд чи ви поки зможете вимовити моє ім’я. Ви тільки не соромтеся, добре?