5

5
Ледь Багрен зник за найближчими пагорбами, як новоспеченого мандрівника охопило невідоме досі відчуття надзвичайної легкості. Немов він відростив собі крила, і перший раз став на крило. Дорога петляла між пагорбами, і Актура не залишало передчуття, що пригоди почнуться зараз же, за найближчими пагорбами. Він згадав про раду найманців, і одразу натягнув тятиву на лук – пора братися за справу. Стрільба з лука не була сильною стороною коваля, і цю несправедливість він вирішив виправити як можна швидше.
Цілі Колатир підбирав обережно, щоб стрілу можна було відшукати швидко, не втрачаючи дорогоцінний час. Але після перших же пострілів, проблема в пошуку стріл відпала – її взяв на себе Рамус. Актур сподівався на те, що кота вдасться залишити вдома, хай навіть його доведеться на час закрити в коморі, або на кузні. Але кіт немов відчув, що його хочуть розлучити з товаришем, і не відходив від нього ні на крок. Актуру не залишалося нічого іншого, як взяти кота з собою, в надії, що по дорозі той знайде собі пару і втече. Але поки кіт і не думав шукати собі пару в навколишніх лісах і полях, його цілком і повністю зайняла гра під назвою: знайди стрілу.
Після трьох годин в дорозі, обидва мандрівника, і двоногий, і чотириногий, порядком втомилися – не так часто їм доводилося вирушати в багатогодинні походи. Актура вперше відвідали сумніви про правильне рішення – адже таких багатогодинних переходів у нього буде безліч, не на один день. А можливо, і не на один рік. Але цю хвилинну слабкість Колатир поборов швидко, і зробив собі перше зауваження – не розкисати. Не розкисати і не падати духом, адже труднощів в дорозі буде безліч, і туга по дому, що вже з’явилась, всього лише одна з них.
Після нетривалого відпочинку, людина й лісовий кіт знову рушили в дорогу. Тепер Актур з готовністю прийняв пропозицію знайомого фермера проїхатися на возі. І він почав розуміти, свої ноги треба берегти, і по можливості користуватися попутним транспортом. Швидко цю мудрість освоїв і Рамус, заскочивший на воза разом з другом. Кіт швидко знайшов саме зручне і м'яке місце, і практично миттєво заснув.
Син Сергана не став приховувати, що він вирушає в далеку подорож. Правда, не відкрив справжньої причини. Фермер здивовано похитав головою, але ні засуджувати, ні захоплюватися хлопцем не став – у кожного своє життя, і він розпоряджається ним на свій розсуд.
Бесіда текла ліниво, так само, як і дорога під колеса воза, і якось непомітно пройшло кілька годин. Фермеру потрібно було звертати убік від основної дороги, і Актуру довелося покинути насиджене місце. Рамус зістрибнув на землю невдоволено, і кілька разів солодко потягнувшись, задріботів наздоганяти друга. Сонце минуло зеніт, і хоча до вечора ще було далеко, коваль, за порадою найманців, почав подумувати про нічліг. Незважаючи на те, що літо вже минуло, ночі в південному Лакорі ще стояли теплі, і чим далі на північ, то повинно ставати ще тепліше. Так що Колатир вирішив поки економити на трактирах і постоялих дворах, і більше вчиться самостійності, поки він знаходиться в спокійному Лакорі, а не на більш неспокійних континентах.
Коли дорога перескочила по містку через невелику річечку, Актур звернув вгору за течією, з твердим наміром здобути на вечерю якого-небудь птаха, звіра, або на крайній випадок рибку. Тільки справа в тому, що потенційна здобич, немов відчувши в чужинці великого і ненаситного мисливця, трималася від нього на пристойній відстані. Рамус теж зголоднів. Він потерся об ноги товариша, але той годувати не збирався, і кіт невдоволено поплентався в зарості, добувати їжу самостійно. Коваль, наче справжній мисливець, обережно заглибився в кущі, у зворотний бік від кота. Дрібні птахи літали навколо безстрашно, але вони могли зацікавити тільки кота, а от більш вагомої здобичі, ніяк не вдавалося виявити. Читати сліди Актур теж не вмів, так що він навіть не знав, водиться тут гідна його уваги дичина, чи ні.
Побродивши протягом півгодини в прибережних кущах, коваль з полюванням вирішив зав'язати, і спробувати себе в якості рибалки. Дещо з рибальського науки він засвоїв, і зайнявся пошуком наживки. У м'якому ґрунті знайшов черв'яків, і мулі так само копошилися якісь комашки, в траві попалися коники. Загалом, для риби скоро був приготований цілий бенкет. І риба не підкачала. За короткий час Актур натягав пів казанка рибки величиною з долоню, і вирішив на цьому закінчити риболовлю. Але не тут-то було. З'явився, наче з-під землі Рамус, влаштував істерику, вимагаючи свою частку здобичі. І хоча на морді кота, вельми недвозначно прилипло кілька пір'їнок, поводився він так, немовби не їв цілий тиждень. Довелося знову розмотувати снасті і ловити довірливу рибу. Після того, як на гачок попалася красуня, завбільшки з пів Рамуса, Актур з риболовлею вирішив зав'язати остаточно. Знахабнілий кіт вирішив привласнити собі найбільшу рибину, і поки Колатир знову змотував снасті, сунувся до здобичі. Але рибка виявилася не зовсім беззахисна – зубища стирчали, сам Рамус міг позаздрити. Несамовитий вереск кота, змусив Актура кинути снасті, і рятувати друга, лапа якого сама стала здобиччю.
- Сподіваюся, це стане для тебе уроком, - повчально промовив коваль, визволяючи з гострих зубів водної хижачки лапу друга. – Як бачиш, здобич не завжди беззахисна.
Кіт не збирався вислуховувати повчання, і знову пішов у кущі, зализувати рани. Приготування юшки не зайняло багато часу. Мандрівник завчасно подбав про приправи, які могли стати в нагоді йому в дорозі. Правда, він ще жодного разу сам не здобував, і не готував для себе їжу, тому хвилювався з пропорціями. Але уроки рибака і мами не пройшли даром – юшка вдалася. Навіть кіт вирішив забути про образу, і повернуться до жаркого вогнища, скуштувати вже вареної рибки.
Ніжно рожевий захід, став логічним завершенням цього першого дня в дорозі. Вдалого дня, як вирішив Актур.
* * *
Вранці Актур прокинувся рано. Прокинувся від холоду. І не дивно. Адже все навколо було вкрите густою росою. І той тонкий плащ, під яким ховалися наші мандрівники, мало рятував від ранкової вогкості. Кіт вперто не бажав вилазити з-під плаща, і Актуру, якому від вогкості і холоду звело всі суглоби, довелося виштовхувати хвостатого. Багаття розвести не вдалося – дрова відсиріли. Довелося поснідати холодною юшкою, і швидко пуститися в дорогу, іншого способу висохнути не було.
Але разом з піднесенням сонця, повернувся і гарний настрій. Людина і кіт знову затіяли гру зі стрілами, і радувало те, що коваль все краще став відчувати лук і стріли. Він все частіше став потрапляти у ціль, і стріли летіли на більшу відстань. І це все після одного дня шляху! Що ж буде, через тиждень, два, три?- захоплювався собою Актур.
Вози рухалися тільки на зустріч, так що доводилося топати пішки. Але Колатир не особливо турбувався - потрібно розвивати витривалість. Низькі пагорби змінювалися неширокими полями, веселими гаями, густими заростями чагарника, уздовж річок з прозорою водою, де видно кожен камінчик, кожна рибка. Така ідилія не могла тривати довго, і після обіду небо почали затягувати хмари, натякаючи на те, що непогано було б знайти притулок. Споруджувати сховище Актур був невеликим майстром. Залишилися деякі дитячі знання, коли вони з братами і сусідською дітворою споруджували свої таємні схрони. Та й на озері рибак пояснив, як можна швидко спорудити навіс. Але пояснити – це одне, а зробити своїми руками, зовсім інше. Добре ще, що знаючі люди порадили Актуру брати з собою в дорогу не сокиру, а мачете – набагато більш універсальний інструмент.
З немалими потугами, але за годину невеликий навіс вдалося спорудити. На нього, був накинутий плащ, і хистка споруда взяла під свій захист людину і кота. І якраз вчасно. Не встиг Актур принести оберемок сухих гілок, як дощик почав накрапати, а незабаром пустився повноцінно. І дощ, судячи з усього, зарядив надовго. Від цього настрій впав відразу ж. Накотилася ностальгія, яка з’явилась казна-звідки. Згадалося, як пашить жаром ковальський горн, не менш гаряча кухня, де поралася мати, широкий навіс перед кузнею, під яким так приємно було остигати від спекотної роботи, або стежити за дощем. А ось під цим кволим навісом, сховатися завдання не з простих, та не з приємних. Загалом, дорога почала випробовувати наших мандрівників на міцність.
Актур ще кілька разів вибігав під дощ, з метою набрати як можна більше ще не сильно намоклих дров. Рамус під дощ вибиратися не збирався, і як тільки друг вибігав, він тут же займав вільне місце, і потім відсовувався назад неохоче. Багаття довго не вдавалося розпалити, позначалася відсутність тонких сухих гілок, і досвіду, але, нарешті, перші язики вогню, почали боязко облизувати тріски, які настругав коваль. Кіт появу вогню прийняв схвально, і хотів тут же відтіснити людину від нього, але людина проявила твердість, і рухатися на дощ не бажала.
Про те, щоб поставити на вогнище казанок не було й мови, надто вже він був маленьким. Просолений шматок кусючої рибини, що призначався для юшки, був просто злегка запечений з двох сторін, і поділений порівну. Людина і кіт, змагаючись у швидкості, з'їли кожен свою порцію, і ревниво втупилися один на одного, чи не залишилося у кого шматочка. Але не залишилося нічого, одні кістки, які їсти не бажав ніхто. Ось так, голодні та змерзлі, коротали вони другу ніч. Спати зміг тільки кіт, людині місця вистачало тільки для сидіння, а спати у такому стані було важко. Хоча, коли закінчилися дрова, інколи провали в сон і відбувалися.
На ранок Актур швидко зібрав речі, зняв з навісу важкий плащ, накинув його, і пішов на північ по узбіччю розкислої дороги. Коту така подорож явно не подобалася, і він не упускав можливості забігти наперед, і докірливо заглянути в очі другові.
- На руки не візьму, навіть не мрій, - відразу попередив чоловік. – Ти вже не маленьке кошеня. А якщо хочеш тепла, то вертайся додому, поки не відійшли занадто далеко.
- «Ти думаєш, він знайде дорогу?» - поцікавився Круст, що з’явився несподівано.
- Якщо ти проведеш, то знайде. А ти де шлявся?
- «Були деякі справи», - ухилився від прямої відповіді дух.
Актур не став уточнювати, захоче, сам розповість, тільки запитав:
- Не знаєш, надовго цей дощ?
- «Зараз, - відреагував дух, і кудись зник. Повернувся він менше, ніж через хвилину. – Дощ пройде ще добу, і закінчиться завтра до обіду».
- Звідки така точна інформація?
- «Потрібно вміти заводити знайомства з духами стихій, і поменше сваритися з ними».
- А розігнати хмари твої знайомі духи не зможуть?
- «Розігнати зможуть, тільки ніхто не ставив перед ними таких завдань».
- І хто може поставити таке завдання? – зацікавився Актур.
- «Я до них не належу», - знову ухилився від відповіді дух.
- Шкода...
- «До речі, позаду тебе рухається критий фургон. Якщо ти почекаєш, десь через годину, він тебе наздожене».
- Наздожене, це ще не означає, що мене туди візьмуть. Тим більше з котом.
- «Дивись сам».
Те, що позаду з'явився транспорт, тим більше критий, трохи надихнув мандрівника, хоча зупинятися і чекати віз він не став. Тим більше, що дорога виглядала малопридатною до швидкої їзди, і економія часу могла вийти сумнівною, хіба що економія сил.
Віз і правда догнав людину і кота лише через дві години. Але потужні битюги тягнули його без видимих зусиль, не такою вже розкислою виявилася дорога. Актур почекав, поки віз порівняється з ним і махнув рукою.
- Чого тобі? – не зупиняючись, запитав возій.
- Підкинете до найближчого селища?
- Срібна монета, - почулася швидка відповідь.
Срібна монета, це чимало, але аж надто промокли і зголодніли мандрівники.
- Добре. Віз не зупиниш?
- Так залізай, на такій дорозі рушати важко, треба поберегти коней. Гей! Ти куди з котом?! Та ще таки здоровенним!
- Я кота на вулиці не кину, - забравшись слідом за Рамусом під навіс, відповів Колатир.
- За кота ще дві срібні монети, він мені тут весь товар зіпсує.
- Дві монети, це перебір. Краще ми пішки.
- Гаразд, умовив, за кота теж одна монета, - швидко схаменувся торговець. - Бач, який образливий. Тільки гроші вперед!
Актур мовчки відрахував кілька монет, і заліз якнайглибше в повозку. Зсередини вона виглядала ще більшою, ніж зовні – цілий будинок на колесах. Все всередині було забито мішками, м'якими на дотик.
- Я вичинені шкури переводжу, - вніс ясність торговець. – Так що акуратніше там, не порвіть нічого. Тебе звуть?
- Актур.
- А мене Глодис. Можна просто Глод. Далеко йдеш?
- У Караму.
- Далеко! – оцінив Глод.
- А ти куди їдеш?
- Мені набагато ближче, та й звертаю я з основного тракту в бік, так що, не довезу, - розчарував коваля торговець. – А ти не з Багрени випадково будеш?
- Звідти.
- Коваль?
- Так.
- Ото ж я бачу, що обличчя знайоме. Кілька разів звертався до твого батька. Що ж тебе погнало, у такий далекий шлях?
- Важко сказати, - озвався Актур. – Бажання побачити світ, навчитися чомусь новому, ну і випробувати свої сили.
- Так, - мрійливо протягнув торговець. – Колись і мене такі бажання вигнали з дому. Тільки занадто далеко я не пішов. Покрутився трохи в столиці, обпікся на різних вогнях, і повернувся додому. Правда, повністю від подорожей я не відмовився, і в якості торговця об'їздив весь Лакор.
- А за межі континенту не вибирався? – зацікавився коваль.
- Ні. На це у мене духу не вистачило, - скрушно зітхнув Глод. – А ти, значить, зібрався на Танір?
- На нього. А якщо вийде, то і на Мадір доберуся.
Торговець розсміявся:
- Про таке мріє кожен, хто перший раз вибрався за поріг рідного дому. Але занадто вже часто жорстока реальність ламає нас.
Сваритися з Глодом Актур не став, і постарався перевести розмову на щось інше, наприклад, на саму повозку, яка і справді чимало здивувала коваля. Завширшки два широких кроки, в довжину кроків сім, а то й вісім. Тягнула воза четвірка великих коней, для яких спуск і підйом не представляв великої різниці, вони крокували практично з однією швидкістю. Спеціальними щитами і шторками, віз поділявся на три рівномірні частини, правда, зараз шторки були відкриті, що дозволяло оцінити справжні розміри і зручності цього дива на колесах.
Глод побачив в очах Актура справжнє захоплення:
- Ніколи не бачив великих дорожніх фургонів?
Коваль похитав головою.
- Вони не так давно з'явилися на Лакорі. Напевно, не більше тридцяти років. Схожі є на Танірі, але там вони дещо менші, і тканина, яка і в дощ, і сонце служить захистом, там не просочують соком болотяної трави. Така трава росте тільки на Лакорі, - з неприхованою гордістю сказав торговець. - І королівські емісари суворо стежать, щоб її не добували занадто багато.
- Чому такі строгості? – не втримався від запитання Колатир.
- Люди занадто жадібні, - повчально підняв палець Глод, явно когось копіюючи, - і вже бували випадки, коли виривали траву і викошували геть усю. І на тих болотах більше така трава не росте.
Актур провів долонею по тканині. На дотик вона виявилася м'яка, не така груба, як здавалося на перший погляд, і зовсім не пропускала води.
- Мені б теж шматок такої тканини не завадив, - сказав він. – А то минулу ніч неабияк промокнув.
- Для того, хто зібрався в далеку дорогу, дуже корисна річ, - стримано підтакнув Глод. І через деякий час додав. – У мене є запасний шматок, тримаю для ремонту. Можу продати.
- Продати то ти можеш, - посміхнувся коваль, - тільки зможу я купити. Ти ж три шкури здереш за свій шматок.
- Навіщо мені твої шкури, - не образився торговець, - у мене їх цілий фургон. За один золотий продам.
- Золотий, це великі гроші, і мені варто подумати, чи варто віддавати його за шматок тканини, нехай і такої корисної. Спочатку покажи, що за шматок.
Глод акуратно поклав віжки, пробрався кудись вглиб воза, і з-під мішків дістав скручену в рулон диво тканину. Актур розгорнув її – як раз такий шматок, щоб можна було спорудити намет, або навіс. Але, навіть у згорнутому вигляді рулон займав чимало місця. Він зі скорботним виглядом скрутив непромокальну тканину, і віддав Глоду:
- Гарна штучка, але, напевно, обійдуся. У мене і так з собою занадто багато речей, а краще подорожувати на легкі.
- Не завжди, - не погодився торговець. – Минулої ночі, ти за цю тканину, золотий віддав би без всяких коливань. Краще подумай, що ти можеш відкинути, що-небудь не настільки корисне. Он, бачу в тебе чоботи стирчать із мішка. А навіщо вони тобі? На Лакорі тепло, туди, куди ти йдеш, чоботи не носять, дуже жарко. Вони можуть тобі знадобитися тільки на Танірі, а до нього ще треба дістатися. Це справа не одного місяця. Краще б ти купив чоботи, коли вони тобі дійсно знадобляться. Ось давай, і поміняймося, моя тканина, на твої чоботи.
Міркування торговця виглядали логічними.
- Ти дуже переконливий. Мені, за твоїми словами, чоботи не потрібні. А навіщо вони тобі?
- Продам, - простодушно пояснив Глод. – Напевно знайдуться ті, кому твої чоботи знадобляться. На півночі в чоботях практично ніхто не ходить, от на півдні взимку чоботи продати можна.
Роздумував Актур недовго:
- Відразу видно, що ти хороший торговець. За ці чоботи я віддав набагато більше, ніж один золотий. Але в таку погоду мені досить черевиків, а на півночі, скоріше всього, і сандалій вистачить. Так що я згоден на обмін.
Обмін відбувся швидко – місце чобіт у дорожньому мішку коваля зайняла диво-тканина. За розмовами Актур і Глод не помітили, як під'їхали до невеликого селища.
- Будеш тут виходити?
Колатир задумався, до вечора ще далеко, але й ночувати під дощем йому більше не хотілося.
- Я буду ночувати далі, у невеликому містечку, якщо хочеш, підкину тебе до нього. Грошей сьогодні більше не візьму, - допоміг йому з вибором Глод.
- Тоді я з тобою.
Щедрість торговця не була випадковою. По-перше, балакучий попутник завжди робив дорогу коротше. А по-друге, зайвий меч в дорозі ніколи не завадить. Та й кіт виглядав досить переконливо. Так що обидва вважали, що їм пощастило з попутником.
До потрібного містечка під'їхали в густих сутінках, і під акомпанемент безперервного дощу. Як тільки фургон в'їхав на заїжджий двір, Актур зістрибнув на розкислу землю:
- Піду, дізнаюся щодо ночівлі.
- Я буду ночувати у фургоні. Можеш ночувати тут. Вийде дешевше, ніж на постоялому дворі, - кинув Глод.
- Знову за срібну монету?
- За двох, - уточнив торговець.
- За ці гроші краще спати в теплі і ситості, - зауважив коваль. – До того ж ночі, ми з Рамусом тобі набагато потрібніший, ніж ти нам.
- Згоден, можеш ночувати безкоштовно, - швидко погодився Глод, перспектива ночувати одному, йому подобалась набагато менше, ніж можливість заробити чергову монету. – Спальні приладдя у мене є.
- Тоді ми з Рамусом залишаємося. Тільки піду повечеряю, і роздобуду їжу для кота, а то їсти всухом'ятку мені вже несила.
- Звичайно йди, вечеряй,- кивнув торговець. - Регулярне гаряче харчування дуже важливе, особливо для молодих людей. Потім почергуєш, я сходжу.
Таверна зустріла мандрівника майже порожньою. В таку погоду мало народу бажало вибратися з будинку, а не те, що в далеку дорогу. Гарячий наваристий суп, в глибокій тарілці, подали майже відразу – вже був приготований. Актур перекинув у себе запашне вариво, майже не відчувши, настільки він зголоднів і скучив за свіжою домашньою їжею. Відразу навалилася нова порція ностальгії, а від будинку він відійшов не так вже далеко, що ж буде далі. Паруюче блюдо з овочами і м'ясом відігнало сумні думки. А кухоль свіжого пива і зовсім підняв настрій. Набивши черево, Актур випросив у господаря общипану, але сиру курку, і вирушив до фургону.
Рамус зустрів друга з нетерпінням. Віз він вже обжив, і виходити з-під тенту під дощ зайвий раз не збирався. На курку він накинувся з голодним бурчанням, і Глод зауважив:
- Важко тобі буде прогодувати такого проглота.
- Якраз навпаки. Їжу він собі знайде набагато швидше, ніж я. Але в таку погоду бажання полювати у нього поки не з'явилося.
- Ну, ви тут розташовуйтеся, а тепер я піду, заспокою свого буркотливого звіра. Візьмеш ось цю ковдру, а на якомусь мішку спати, вибереш сам.
Колатир довго крутився, вмощуючись на жорстких шкурах зручніше. Звичайно, на повноцінному ліжку спалося б набагато комфортніше, але минулої ночі у нього не було і такого ночівлі. Глод був відсутній недовго, і повернувся не з порожніми руками, він розщедрився на глечик пива, який спустошували довго, смакуючи кожен ковток, і супроводжуючи його задушевної бесідою.
Дощ всю ніч тарабанив по даху фургона, що, втім, спасти не заважало, а навпаки, навіть заколисувало. Вранці, не забувши поснідати, торговець і мандрівник продовжили свій шлях. Глод дав зрозуміти, що не проти їхати в такій компанії і далі, не став заперечувати і Актур. Тим більше що за подальшу дорогу, грошей з нього не вимагали.
З Глодом їхати виявилося, що не тільки зручно, але й цікаво. Він об'їздив весь континент, побував у більшості міст, і міг дати масу слушних порад. Якось непомітно Актур розповів своєму супутнику справжню причину, яка зірвала успішного коваля в подорож. Торговець не особливо здивувався, і після одкровення Колатира, сказав:
- На дорогах Лакора я бачив всяке, іноді таке, про що краще мовчати. Мовчати з різних причин. Тебе можуть прийняти за божевільного, якщо справа стосується вищих сил, або вбити, якщо ти виявився непотрібним свідком. Я б тобі теж не радив би розголошувати те, що жене тебе на край світу. Люди ж різні. Одні просто посміються над тобою, інші захочуть допомогти, треті позаздрять і намагатимуться завадити. Не довіряв би я і магам. Серед них є достойні люди, але більше таких, для яких ти і твій знайомий дух, виявитесь чудовими кандидатами для магічних дослідів.
- Мене теж відвідували такі думки, - погодився коваль. – Але наш міський маг, Малітор, виявився пристойною людиною. І він дав мені рекомендаційного листа до свого знайомого мага в Карамі. Адже я жодного разу не був у столиці Північного королівства, і у мене немає там жодного знайомого чи родича, хто міг би допомогти по приїзду.
- Без знайомих в Карамі тобі доведеться дуже важко, - похитав головою Глод. – В нашому, Південному королівстві, порядку набагато більше, ніж у сусідів. А значить, там велика ймовірність бути пограбованим, обдуреним, або навіть убитим. І всі виродки, з усього королівства, прагнуть потрапити в столицю – Караму. Так що, перебування в цьому головному місті королівства, стане для тебе першим серйозним іспитом на міцність. Зі свого боку, можу дати тобі конкретну пораду. Неподалік від південного в'їзду в місто, знаходиться таверна «Весела креветка», з номерами. Господар таверни порядна людина, і мій знайомий. Я завжди, коли приїжджаю в місто, зупиняюся саме в цій таверні. Коли прийдеш у місто, знайди «креветку», і передай господарю від мене привіт. Він допоможе тобі влаштуватися в місті. А щодо мага думай сам. Навіть якщо підеш до нього, не довіряй повністю.
Актур так і пообіцяв зробити.
На п'ятий день спільної подорожі, в невеликому селі, дороги Глода і Актура розходилися.
- Відразу он за тім гаєм, - торговець вказав на рідку групу дерев за селом, - проходить кордон між нашими королівствами. Прикордонна варта може там бути, і може і не бути. Буває по-різному. Але на всяк випадок, я б сховав меч – не люблять стражники, коли зброя перебуває не тільки у них.
Колатир зістрибнув з високого воза. Рамус довго не хотів покидати насиджене місце.
- А нехай він залишається, - запропонував Глод. – Мені з ним веселіше буде, та й встиг я до нього прив'язатися. А у тебе дорога довга, щось з котом, та обов'язково трапиться.
У Актура стислося серце, але він погодився з торговцем:
- Хай залишається. Я його вдома хотів залишити, але він ув'язався. Ти постарайся якомога довше його не відпускати. Прощавай Глодис. Навряд чи ми ще раз зустрінемося, але як знати, я бачив у мага – Фіра кругла.
- Прощай коваль. А за кота не турбуйся...
Рамус немов зрозумів, що його знову намагаються розлучити з другом, і стрілою злетів з воза. Актур посміхнувся, і винувато розвів руки:
- Так тому й бути, залишаєшся зі мною. Підемо, дорога довга.
Глод вдарив довгим батогом, і четвірка коней, потягнула свій фургон.