Подорож на край світу. Сага про дружбу та кохання

16

 

 

16

У палаці на Актура вже чекали. Ніхто з родичів не сумнівався, що як тільки Колатиру дозволять піти, він піде негайно. І тільки коли він побачив обличчя Лаури та Ельзи, то зрозумів, родичі дійсно не раді його відходу - обличчя жінок були затьмарені щирою журбою. Сумом, і одночасно схваленням. Вони не могли не схвалити того, що Актур відновлює пошуки своєї другої половинки.

- Ось твій меч, - поглядом Лаура показала на зброю, що лежала на столі. – Забери його, і не держи на нас зла.

- І ви на мене ніяких образ не тримайте, - захриплим раптом голосом сказав Актур. – Я шкодую про те, що ми зустрілися саме за таких обставин. Можливо, у нас ще буде можливість зустрітися, поспілкуватися, і дізнатися один одного трохи краще.

- Не забувай, що твій рід походить від Толакірів, - суворо сказав Агнур. – Не підведи нас. Знайди свою ельфійку.

- Я все для цього зроблю, - без тіні посмішки відповів Колатир.

- Відповідний одяг для подорожі взимку, тобі підберуть. Може, тобі ще щось потрібно? – запитав князь.

- У мене в обозі був лук. В дорозі він мене не раз виручав.

- Твій лук ми вже не знайдемо. Вибереш собі інший, по руці. – Князь задумався, і проявив небачену щедрість. – Може тобі дати коня?

- Ні, я не дуже лажу з кіньми. За ними догляд потрібен, а я цього не навчений, - Актур розвів руками. – Краще я пішки.

- Візьми. Це твоє. - Лаура піднесла, і віддала Колатиру медальйон з ведмедем. – Удачі тобі, брат.

Вона піднялася навшпиньки і поцілувала Актура в щоку. Від несподіванки той розчулився. У нього ніколи не було сестри, і зараз він раптом відчув надзвичайний прилив ніжності, і готовність захищати цю тендітну дівчину. Як і все князівство. І йому було дуже ніяково від того, що його предок приніс своїй батьківщині важкі випробування, а він зараз, так само в дуже непростий час, кидає всіх.

- Я постараюся повернутися, - пробурмотів він.

- Повертайся, - тепло посміхнулась Ельза. – І тоді ти зрозумієш, що ми не так вже й погані, як здаємося на перший погляд.

- Тобі пора, - перервав цю зворушливу сцену князь. – Ковіон довго чекати не буде, у нього свої завдання. І ось ще що. – Він кинув Колатиру гаманець. – Там трохи срібла і міді. В дорозі згодиться. Я розумію, що мечі коштують дорожче, але ми небагата князівство.

- Спасибі, - ховаючи гаманець, подякував Актур. – Сподіваюся, ми бачимося не востаннє.

* * *

З Стереном, та іншими бранцями, з якими встиг потоваришувати, прощатися було боляче, і досить ніяково. Адже він, Актур, йшов на свободу, а вони залишалися. Немов він здійснював зраду.

- Не гризи себе, - правильно зрозумів настрій свого колишнього помічника Стерен. – Твоєї провини в тому, що ми залишаємося, немає. Я чув, як ти вже не раз просив за нас князя. Так що не кори себе. Йди далі, і не оглядайся.

Колатир, з почервонілими очима, обняв по черзі всіх друзів.

- Пора, - поквапив його Ковіон.

Лорд повів Актура на стайню.

- Підберемо тобі коня, - пояснив він. – До кордону доїдемо, а там підеш пішки.

- Я всього пару разів їздив на коні, та й то, в дитинстві, - збентежився Колатир.

- Хочеш швидше дістатися до кордону, освоїшся, - відрізав лорд.

Він провів коваля до далеких стійл.

- Ось, дивись, смирна кобилка. Звуть Зірка, по плямі на лобі. Ви повинні порозумітися. Підійди ближче.

Актур несміливо підійшов до невисокої кобилки. Вона уважно дивилася на свого майбутнього наїзника, немов оцінюючи його. Невідомо, яке враження залишив на коня лакорець, але йому кобила сподобалася. Чорна, немов вугілля, зі світлою плямою на лобі, у вигляді зірки, вона виглядала цілком мирно, не обіцяючи своєму наїзнику особливих проблем.

- Вчися, як правильно загнуздати і сідлати коня, в дорозі згодиться.

Колатир уважно стежив за діями Ковіона і конюха. Потім кілька разів повторив їх сам, перш ніж зрозумів, що це дуже непроста дія, і робити її потрібно правильно, і не поспішаючи. Зірка все це терпіла, не показуючи роздратування. Дійсно дуже смирна кобилка, до якої Колатир відразу ж відчув симпатію.

З воріт вони, у супроводі ще двох бійців, виїхали одразу ж після обіду. Не встигли проїхати і двадцять кроків, як Актур почув тривожно-кличне нявкання. Він обернувся. З за кривого дерева, що росло неподалік дороги, вийшов Рамус, і застиг, напружено вдивляючись у вершників. Актур не міг повірити – його вірний друг, якого він вважав загиблим, або загубившимся, знайшов його. Знайшов, через більше ніж два місяці, і багато ліг небезпечної дороги. Він зіскочив з коня, і побіг до кота.

- Рамус! Рамус! Іди до мене. Ти знайшовся друже мій. Слава богам.

Кіт, нарешті, зрозумів, що не помилився, і що з воріт виїхав його друг, і кинувся назустріч. Він терся об ноги, дав взяти себе на руки, стрибнув на сніг, і знову став тертися, жалібно розповідаючи своєю котячому мовою, про свої пригоди. Актур зауважив, що плече кота перетинає моторошного виду шрам, що вже почав заростати короткою молодою шерстю. Та й на його морді з'явилися нові шрами, красномовно натякаючи, що Рамусу довелося багато чого пережити за ці місяці.

- Так це ваш кіт пан? – запитав підійшовший стражник.

- Мій, - лагідно погладжуючи кота, відповів Колатир.

- Вже другий тиждень тут крутиться, - почав пояснювати стражник. – Ми не зрозуміємо, звідки тут взятися такому величезному коту. Не інакше нечиста сила. Все ходить колами, то нявкає, то гарчить. В руки не дається, в ворота ми його не пускаємо. Ми вже і стріляли в нього, і нацьковували собак, а він втече, а потім повертається.

- Я теж його пам'ятаю, - обізвався воїн, який супроводжував Актура і Ковіона. – У тому містечку, де ми... Ну, загалом там. Він все на наших людей кидався, думали що скажений. А ось воно як, захищав господаря.

- Друга, - поправив Колатир.

- Справжній друг, - підтвердив Ковіон. – Пройшов стільки ліг, і таки знайшов тебе.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше