глава 12

Я прокинувся у машині. Саме прокинувся, бо я спав.

– Де я?

– В машине, а что - не видно? - Почув я голос Данила.

– А куди ми їдемо?

– На нове місце. - несподівано заговорив він на українській мові.

– А що відбувалося? Перестрілка якась була.

– А ти не пам’ятаєш? Провали в пам’яті? - Почув я голос жінки. Це була та сама жінка, що складала на мене анкету.

– Ну так, мабуть. Я уривками пам’ятаю події.

– Що ти останнє пам’ятаєш?

– Я обережно доторкнувся до одного з карманів на штанах. Там й досі були якісь речі. А от бронежилета на мені не було. Тож он як я збрехав:

– Як я бронежилет надягав.

– І все? Велику перестрілку, нашу утечу, вчорашній день. Ти не пам’ятаєш?

– Ні. Але з радістю послухаю.

– Ти…

– Лучше ты расскажи про братство. - Перебив її Данило.

– Ну… Братство антиюзерів. Проти людей... вони. - Чомусь дуже невпевнено почав говорити я.

– Ясно. Знаем мы таких. Несколько раз мешали нам. А как ты к ним попал?

– Система дала мені статус self-sim.

– Интересно. Очень интересно. Про такое я не слышал. Такое бывает? Как тебе статус достался?

– Просто повідомлення прийшло, що я тепер self-sim. От і все.

– Такого, мабуть, ще ніколи не було. - Втрутилася жінка у розмову.

– Так що сталося, і куди ми їдемо? І як вас звати?

– Зови мене Світлана. Світлана Степанівна.

Далі вона почала розповідати про вчорашні та позавчорашні події. Виявилось, що я участвовал у перестрілці. Мене було поранено, але у тулуб. Тобто - в бронежилет. А те, що вона розповіла далі - більше схоже на фантастику. Я викрав машину і разом з нею і ще одним хлопцем відривалися від погоні. При цьому, за її розповіддю, саме я був за кермом. Хоча я ніколи не їздив за кермом автомобіля. Я навіть водійських прав не маю. Далі ми відірвалися від погоні, й приїхали на точку F. Після цього ми загрузилися у міні буси і поїхали. Зупинялися ми кілька разів на заправках для того аби купити щось у кафешках або заправити буси. До речі більшість приладів і майже усю документацію зуміли забрати.

– А зараз ми вже підїжджаємо до кордону. - продовжила вона.

– До якого кордону?

– Німецького.

– Німецького? Але ж… Україна не межує з Німеччиною.

– А я хіба тобі не казала? Ми ж у Польші. 

Неочікувано.

– Теперь будем в Германии. Тут конкурентов из симса поменьше. Точнее их нет совсем.

– Наскільки я розумію - спонсори вашого проекту знаходяться у Німечині. І у німечині немає конкурентів. То чому сам проект був в Україні?

– Так дешевле. И в Украине легче всё делать незаметно. А вообще то - это не должно тебя интересовать.

– Вже підїжджаємо до кордону. - Почув я незнайомий голос. Мабуть, то був водій.