День 1

такими рідними.

Почалась якась не зрозуміла для мене метушня. Я  спокійно занесла речі, навіть перевзулась у змінні кросівки , сіла в автобусі на своє місце.  Їхали недовго, зупинились серед гір.  Вийшли на галявинку. Там вже стояли 5 столів, приладдя і інгредієнти.

« Щоб ви трохи звиклись з думкою, що ви тут, першим завданням буде приготувати їжу з цих трьох інгредієнтів :  1 картопля,  1 морквина і цибулина. У вас на це є 60 хвилин. Головне завдання : їжі має бути достатньо, щоб нагодувати кожного вашого члена команди. Найгірші отримають покарання : залишаться без сніданку.  Все поїхали!»

Ми всі побігли до столів.  Я весь час думала про одне : це точно реальність, а не сон? Ми в Карпатах чи на кулінарному шоу?!

 От , яку рису нам прокачає чищення картоплі? А саме головне – це не можна було зробити біля будиночків, треба було перти саме сюди? В ліс! 60 хвилин вже давно почались, а ми тільки но почали дивитись яке у нас приладдя. Обговорювати різні варіанти, що з цим робити. У нас був аж один ніж, ложка, невеличка ластикова тарілка  і власне кажучи все. За бажанням можна було взяти кастрюлю або сковорідку, які стояли в центрі. Але їх було всього по 2 екземпляри. А нас аж 5 команд!

• Пропоную зробити дві страви!-  сказав хлопець, - і я Іван, - звернувся до мене, - нарешті познайомимось!
• Я Юля. Як? З бараболини, моркви і цибулини?
• Так! Ми ж не дарма в лісі. Я назбираю грибів неподалік. Не переживайте я впораюсь за півгодини , встигнемо приготувати , а ще ягід, якщо зараз сезон( зваримо компот).
• Ти можеш заблукати! Краще не треба!
• Я добре орієнтуюсь в місцевості.
• Я не впевнена, що так можна, -  втрутилась Кіра.
• Команда за третім столом, ще три хвилини тому відправила свого гравця!
   

Він побіг, а ми взялись чистити наші пожитки.  Дві команди залишились в повному складі, а після Вані побіг ще один чоловік. Ми сподівалось, що грибів на них усіх вистачить, тай переживали, щоб не заблукав. Добре, що в нього хоч годинник ручний  був. Десь через 25 хвилин він повернувся. Зняв рубашку, ніс у ній десь 10 сироїжок  і ягоди. Зрозуміло, що інші він вірвати не міг, бо довго варити, потім смажити, часу не вистачило б. А от ягоди такі смачнючі виявились, як і потім з них компот. Ми бігом почали варити суп. Ледь забрали кастрюлю. Це реально було не легко! Супу буде багато, як нам і сказали на трьох.  Все варилось, гриби почистили, і щоб варити їх потрібна була ще  одна каструля. Оце ми попали. Але Ваня і тут знайшов вихід, перелив на три миски суп, накрив чим-небудь , помив, зварили гриби, залишились 10 хвилин,  в кастрюлю кинули ягоди, на сковорідку сироїжки. Поки ми з Кірою це все робили, він збігав в ліс, приніс цілу жменю ягід і почав нас ними годувати. Це наймиліший момент за весь день. Порічки, суниці і навіть лохина – така смакота! Відлік пішов на останні 5 хвилин. Дістали суп, він навіть не дуже схолоднів, накинули в тарілку грибів, наляли в чашки компот. Петро рахував останні секунди: 3, 2,1!  Він по черзі взявся куштувати і інспектувати страви кожної з команд. Звичайно, що у всіх нас були дуже схожі стави. Дехто ягоди подав просто як десерт, суп зварило 3 команди, а решта варило картоплю або смажили, а моркву з цибулею подавали як поливку. Ой я захопилась, ще трохи і ця розповідь перетвориться на кулінарну книгу! Черга дійшла і до нас. Він нічого не сказав. Дійшов до кінця і оголосив програвших, їм було не дозволено їсти приготоване. Це були ті хто картоплю вирішив смажити, її було мало відповідно вони й продули. Добре, що хоч їжу, яку ми брали з дому ніхто не забирав. Але вона була в валізах, а валізи в будинку. Тай особисто я взяла тільки 4 бутерброди і 2 шоколадки. Якби ж я знала, що ввечері Петро влаштує рейд, все б поховала, а так і цього лишилась!

Нарешті ми доїхали до будиночка.  Так склалось, що це була моя перша подорож в Карпати. Я  собі уявляла як буду лазити по горах, кататись на підйомнику, купатись в озерці, а тут таке! І за все це я ще вивалила не маленьку суму! Сказали занести нарешті речі в кімнату і повертатись назад в автобус. Нащо тоді їхати, якщо навіть роздивитись помешкання. Ну окей, я намагалась себе заспокоїти і просто дивилась в вікно. Які ж ті гори  і місцини були гарні!  Вони були варті моїх «мук». Єдине, що лякало це час від часу напівголі ліси, аж плакати хотілось. Я вирішила, що перше про що я напишу в своїй наступній статті буде саме це. Виявилось, що нас привезли в Яремче і навіть як і іншим туристам дали подивитись на водоспад. Поруч був канат на якому люди стрибають. Нічого не передбачало біди, але Петро відвів усіх в сторону і сказав:

« У вас 5 хвилин, щоб вирішити хто стрибає. Чекаю висуванця так. Добре подумайте – це не забутні емоції!»

Ну ок, певно сьогодні нас вчать грати командою. І певно ми маємо якось безконфліктно вирішити проблему. Але ж ми такі різні, але одночасно і всі троє можемо боятись висоти. Або навпаки всі можуть любити екстрим і хотіти стрибнути і що тоді! Хтось має перекласти відповідальність на інших, а хтось навпаки взяти її на себе. Треба якось почати тверезо мислити. Ну так, згодна, це абсурд. У нашій команді все відбулось мовчки. Ми розуміли, що піде Іван і дуже сильно були за це  йому вдячні. Адже і я і рудоволоса членка команди боялись висоти. Добре, що в якомусь сенсі нам просто пощастило. Завдання виконали усі команди і Петро в таку честь дозволив усім прогулятись по базарчику ну нічого ж страшного, що майже у всіх гроші в валізах. Ми ділились одне з одним як якісь школярі. Потім ми сіли в автобус і добрих дві години кудись їхали. Їхали дуже довго, як сказав потім Ваня всього півгодини, але ми вже так хотіли просто полежати чи хоча б поїсти, що все примножувалось на два. Висадили нас на стоянці біля входу в Буковель, я вже зраділа може на підйомниках покатаємось, але ні ми як якісь ненормальні лізли на гору по одній з лижних зимових  трас. Я навіть не мала бажання оглядатись довкола, милуватись природою, лізти в гору тисячу метрів! За що! Мої нерви вже були на межі! Нарешті екскурсовод  зупинив нас у підніжжі гори, вистроїв в шеренгу як в таборі і почав промову: