День 2

ду

Розбудили як і пообіцяли о 5:55. Сказати, що вставати було важко нічого не сказати. Я ходила як зомбі ще добру годину. Ми не знали чи чекати сніданок, нас вивели на двір, де ще й було холодно, приєднались в гурт до інших і ще добрих півгодини чекали. Нарешті прийшов Петро і одразу почав говорити :

«Доброго ранку. Сьогоднішня ціль прокачати або відновити вашу цілеспрямованість!  Так від природи цю якість мало хто має, ну нічого ми навчимо. Сьогодні перешкоди будете проходити у три етапи, протягом усього дня. Після кожного етапу будуть відсівати найгірших. Ті щасливчики  які пройдуть у фінальний етап поборються за приз. А серед двох лузерів буде додаткове випробування і ми вирішимо , хто буде спати в наметі або смачну і ситну вечерю.  Сніданок буде після першого етапу . Всі все зрозуміли?»

Ми кивнули головами. Нас посадили в автобус, їхали не довго.

«Перейдемо до першого завдання. Перед вами смуга перешкод, скажу одразу не дуже важка, реальна. Важливо визначити хто піде першим, адже інші двоє поки він не повернеться будуть тримати в руках по 2 кг, коли наступний учасник побіжить, інші двоє вже будуть тримати по 5, а коли третій, то по 10. Чим швидше ви пробіжете дистанцію з перешкодами тим краще, але важливо якісно проходити кожен етап. За вами будемо спостерігати я та тренер з цього виду спорту, так уявляєте, є такий спорт! Відзначимо 3 лідера, які отримають екстра порцію сніданку. У вас є 5 хвилин, щоб продумати тактику.»

Ми почали розмову між собою.

• Я піду першим, бо вам тоді дістануться найлегші мішки, тоді за статурою йдеш ти Соль – будеш друга, а Кіра – третя.

Час закінчився. Петро загорлав : « На старт»!

Ми вишикувались кожен у свою шеренгу у тій послідовності, якій бігтимемо, нам дали перші мішки. Важливо було їх не впустити. Я тільки одного не розуміла, як це прокачає нашу цілеспрямованість.

Це нагадувало чимось уроки фіз- ри в школі.  Ваня повернувся через  хвилини 3, махнув мені рукою бігти, крикнув навздогін, що ми поки треті і щоб я нічого не зіпсувала. Спочатку я мала перепригнути через багно, біг на дистанцію 100метрів і на завершення «невеличке»  вогнище яке потрібно перестрибнути. За цим слідкував Петро, далі просто бігти назад. Я не дуже фізично підготовлена, тож майже здулась ще на другому завдані.  А далі до мене прийшло трохи сили і я бігла як могла. Кіра побігла, а Ваня навіть ніяково мене обійняв.

• Ти прибігла 2!
• Я?
• Ти поки найшвидша серед усіх гравців. А казала не впораюсь, вас підведу!

Далі мовчки чекали Кіру. Вона теж прибігла другою, зберегла наш результат, а заразом забезпечила нас сніданком. Нарешті дозволили опустити мішки. Рук я не чула. Добре, що хоч майже всі в нашому автобусі були достатньо молодого віку. Ну 30, ще ж не старість правда. Уявляю як було б людям по старше. Програла команда 1, ми носили номер 3 і виявились в рейтинговій таблиці 2. Їх було дуже шкода. Я та Кіра ще й отримали більші порції, поділились з Ванею, наїлись досхочу, а те що залишились( не об’їдки) віддали програвшим, бо хто знає, що буде далі. Ніколи не подумала б що я буду рада вареній картоплі  з котлетами , а мені як третій в фінальному рейтингу ще й двома та салатом. Кіра вегетаріанка і тут їй пощастило меньше. Одразу згадала про маму. Якщо пройдемо ще й друге завдання точно не будемо спати в наметах – це мене дуже підбадьорювало. Нам дали аж півгодини, щоб відпочити і повезли до ставка. На дворі було літо, помірна дуже класна погода, а я дві години витратила на те, щоб доїхати до якось там ставка. Нарешті висадили.

 Петро сказав:

« У вас буде година і ніякого допоміжного засобу, щоб зловити рибу. Чим більше, тим звичайно і краще»

Ваня виявився затятим рибалкою і я подумала, що ми вже виграли, але якби ж так було. Ставок був не глибоким, деякі люди навіть познімали взуття і побігли ловити руками. А ми з командою 2 взялись робити саморобні вудки, все зі швидкістю вітра  і як- небудь. З довгої гілки і шишки, так креативом не пахне. Зате насміялися! Так минуло аж  20 хвилин, а ми досі ще навіть не почали ловити. Я почала сумніватись, але Ваня навіть зробив прикормку. Перших хвилин 5 була гнітюча тиша, а потім Кіра здригнулась, що хтось рухає вудкою і там справді була риба! Щастю не було меж.  А далі ще і ще : в загальному рахунку аж 12 рибин. Ми перемогли з кількістю, але так як оцінювалась загальна вага з гордістю зайняли  3 місце.  А програвші знову залишились без обіду. Мені було їх дуже шкода, але серце раділо: ми не будемо спати в наметі!

Петро відправив, тих хто програв в будинок, а нам оголосив супер-приз сьогоднішнього вечора :  екскурсія в Буковель. Нам дали перепочити годинку, погодували, я нарешті встигла роздивитись, що мене оточує, яка ж красива там природа.  Посадили в атобус, їхали знову довгенько: аж 2 години. Я навіть на трохи задрімала, але Кірі чогось дуже захотілось поговорити і вона мене розбудила.

• А ти часто мрієш? – запитала вона.
• Буває. А що таке?
• Просто так образливо, коли йдеш до неї   роками і в останній момент все рушиться.
• Хто сказав, може ще просто не прийшов час, щоб ця мрія здійснилась.
• Може.

Вона чомусь замовкла. І решту дороги ми їхали мовчи. Через  деякий час ми приїхали. Місце було дуже красивим. Ми під’їхали впритул до гори висотою десь 7 км. Вона вся вкрита деревами. Я одразу здогадалась , що ми будемо робити, адже для чого ми тоді приїхали. Маємо вибратись на її вершину. Петро нам це повідомив і поїхав вгору джипом. Ми всім гуртом почали карапкатись . Першу годину було йти легко. Йдеш під невеличким наклоном тай все. Ваня навіть збирав суниці по дорозі і годував нас з Кірою. Важче вже стало тоді, коли наклон помітно збільшився. Ми вже відчували втому, а попереду ще й якась лінія намальована і стоїть чоловік. Каже:

• Вітаю вас, 1/3 дистанції пройдено. І у нас для вас сюрприз, - він дістав мішечок, вагою 1.5 кг. Там сюрприз і його треба донести до Петра.